77-та річниця Катинського злочину

77-та річниця Катинського злочину

3 квітня минає 77 років від початку ліквідації НКВС таборів для польських офіцерів у Козельську, Старобільську та Осташкові. Впродовж шести тижнів розстріляли 14 587 в’язнів. Також вбили приблизно 7 300 поляків, яких утримували у в’язницях на території довоєнних східних воєводств Речі Посполитої.

Після нападу СРСР на Польщу 17 вересня 1939 р. у радянській неволі опинилися 240–250 тис. польських в’язнів, зокрема понад 10 тис. офіцерів.

Вже 19 вересня 1939 р. Лаврентій Берія скликав Управління у справах військовополонених та інтернованих при НКВС та наказав створити мережу таборів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
НКВД ЗАПРОШУЄ: ВИКРАДЕННЯ КЕРІВНИКІВ ПІДПІЛЬНОЇ ПОЛЬЩІ
У СМОЛЕНСЬКУ ЗАПЛАНУВАЛИ КОНФЕРЕНЦІЮ НА ТЕМУ КАТИНІ. «ЦЕ НІМЕЦЬКИЙ ЗЛОЧИН»
КАТИНСЬКИЙ ЗЛОЧИН. 77 РОКІВ ТОМУ ПРИЙНЯЛИ РІШЕННЯ ПРО ВИНИЩЕННЯ ТИСЯЧ ПОЛЯКІВ

На початку жовтня 1939 р. радянська влада почали звільняти частину в’язнів-рядових. У цей самий час прийняли рішення про створення двох «офіцерських таборіву в Старобільську та Козельську, а також табору в Осташкові для службовців поліції, прикордонної служби та працівників польської пенітенціарної системи.

Під кінець лютого 1940 р. у перерахованих таборах ув’язнили 6 192 поліціянтів і службовців вищезгаданих служб, а також 8 376 офіцерів. Серед них була велика група офіцерів резерву, призваних на службу, коли розпочалася війна. Більшість із них представляла польську інтелігенцію – лікарі, юристи, вчителі та викладачі, інженери, літератори, політичні діячі, державні та місцеві чиновники, землевласники. Поряд із ними в таборах опинилися католицькі, православні, протестантські та юдейські капелани.

Рішення про знищення польських військовополонених із таборів у Козельську, Старобільську та Осташкові, а також поляків, утримуваних у в’язницях НКВС на території довоєнних східних воєводств Речі Посполитої, прийняли на найвищих рівнях радянської влади.

Прийняло його 5 березня 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на підставі листа, який народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія скерував до Сталіна. Керівник НКВС, оцінюючи в ньому, що всі вищезгадані поляки «закоренілі й невиправні вороги радянської влади», просив про розгляд їхніх справ у надзвичайному режимі, «із застосуванням до них найвищої міри покарання – розстрілу». Також Берія додавав, що справи потрібно розглянути без присутності арештованих і без висунення звинувачення, без рішення про закінчення слідства і без акту осудження.

Формально вироки мала видавати Особлива нарада НКВС у складі Івана Баштакова, Богдана Кобулова і Всеволода Меркулова. Всі ці висновки, представлені Берії, були повністю прийняті, а на його листі з’явилися затверджувальні підписи Сталіна – секретаря ВКП(б), Климента Ворошилова – маршала Радянського Союзу, комісара оборони, В’ячеслава Молотова – голови Ради народних комісарів, комісара закордонних справ і Анастаса Мікояна – замісника голови Ради народних комісарів, комісара закордонної торгівлі, а також нотатка «Калінін – за, Каганович – за» (Михайло Калінін – голова Президіуму Верховної ради СРСР, тобто теоретично глава радянської держави, Лазар Каганович – замісник голови Ради народних комісарів, комісар транспорту і нафтової промисловості).

Після підготовки, яка тривала місяць, 3 квітня 1940 р. розпочалася ліквідація табору в Козельську, а через два дні – таборів у Старобільську та Осташкові. Наступні шість тижнів поляків групами вивозили з таборів до місця страти.

Із Козельська до Катині перевезли 4 404 осіб, яких вбили пострілами в потилицю. 3 896 в’язнів зі Старобільська вбили в приміщеннях НКВС у Харкові, а їхні тіла поховали у передмісті Харкова, у П’ятихатках. 6 286 осіб з Осташкова розстріляли у будівлі НКВС у Калініні (зараз Твер, Росія) і похвали в містечку Мєдноє. Всього вбили 14 587 осіб.

За цим наказом від 5 березня 1940 р. вбили також 7 300 поляків, які перебували у різних в’язницях на територіях, приєднаних до Радянського Союзу: в Україні розстріляли 3 405 осіб (їхні могили, найімовірніше, знаходяться у Биківні під Києвом), а в Білорусі – 3 880 осіб (похованих правдоподібно в Куропатах під Мінськом). Більшість і них становили діячі підпільних організацій, офіцери, не мобілізовані у вересні 1939 р., чиновники та «суспільно небезпечні» на думку радянської влади елементи.

Із в’язнів Козельська, Старобільська та Осташкова уціліли 448 осіб (за іншими джерелами – 395). Це були ті, кого перевезли до створеного НКВС проміжного табору в Павліщевому Бору, а потім етапували до Грязівця.

У ніч із 12 на 13 квітня 1940 р., тобто тоді, коли НКВС вбивало польських полонених і в’язнів, їхні сім’ї стали жертвами проведеної радянською владою масової депортації у віддалені райони СРСР. Рішення про її проведення Рада народних комісарів прийняла 2 березня 1940 р. За даними НКВС, під час проведеного тоді вивезення у заслання потрапили 61 тис. осіб, переважно до Казахстану.

Джерело: niezalezna.pl