Професор Лєбєдєва: «Долю польських полонених вирішили наприкінці лютого 1940 року»

Професор Лєбєдєва: «Долю польських полонених вирішили наприкінці лютого 1940 року»

5 березня минає 78 років із часу рішення СРСР розстріляти польських військовополонених у Козельську, Старобільску та Осташкові. Як розповіла PAP дослідниця Катинського злочину, професор Наталія Лєбєдєва, доля польських полонених була вирішена наприкінці лютого 1940 р.

Формально рішення про страту прийняло Політбюро ЦК ВКП(б) – найвищий радянський партійний і державний орган. 5 березня 1940 р. воно прийняло постанову підтримати заяву наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії у справі польських полонених. «Офіційно це рішення Політбюро, неофіційно це, звісно, ініціатива та рішення Сталіна», – каже професор Лєбєдєва.

Як вона наголошує, коли мова йде про «вбитих у Катині» (так називається книжка, видана російським «Меморіалом»; «Убиты в Катыни». Електронна версія доступна тут), йдеться фактично про «вбитих згідно з рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) за згодою і з безпосередньої ініціативи Сталіна, за підтримки усього Політбюро, що було здійснено впродовж півтора місяця».

«У таборах для військовополонених НКВС СРСР та у тюрмах західних областей України та Білорусі знаходиться велика кількість колишніх офіцерів польської армії, колишніх співробітників польської поліції та розвідувальних органів, членів націоналістичних і контрреволюційних партій, виявлених членів контрреволюційних повстанських організації, дезертирів та ін. Всі вони є закоренілими ворогами радянської влади, сповненими ненависті до радянського ладу», – повідомляв Берія у листі до Сталіна.

Очільник НКВС наводив дані: у таборах було «14 736 колишніх офіцерів, чиновників, землевласників, поліціянтів, жандармів, тюремних наглядачів, осадників та агентів розвідки, з яких за національністю понад 97 % – поляків». Він теж повідомляв, що в таборах на території України та Білорусі «утримуються 18 632 заарештованих (серед них – 10 685 поляків)». Берія наполягав, щоби справи польських полонених розглядалися в особливому режимі, «із застосуванням щодо них найвищої міри покарання – розстрілу».

Політбюро 5 березня 1940 р. повністю погодилося з його заявою. На заяві свою підтверджувальну резолюцію склали Сталін як генеральний секретар ВКП(б), нарком оборони Климент Ворошилов, комісар закордонних справ В’ячеслав Молотов, комісар зарубіжної торгівлі Анастас Мікоян. «Калінін – за, Каганович – за», – власноруч дописано Сталіном. Михайло Калінін був головою Верховної ради СРСР, Лазар Каганович – замісником голови Раднаркому.

Після затвердження подання Берії Політичним бюро розпочалася, як говорить Лєбєдєва, «вакханалія смерті».

Ліквідація табору в Козельську розпочалася 3 квітня, через два дні – таборів у Старобільську та Осташкові. Відповідно до постанови від 5 березня працівники НКВС убили також близько 7300 поляків із в’язниць на території України та Білорусі.

Професор Лєбєдєва була одним із тих російських науковців, які почали проводити дослідження Катинського злочину ще до того, як Москва офіційно у 1990 р. визнала відповідальною за злочин радянську сторону. Дослідниця вважає, що доля польських в’язнів була вирішена після 20 лютого 1940 р. і що раніше рішення про страту не було. Вона звертає увагу на те, що 27 лютого Берія зустрівся зі Сталіном, вже після чого з’явилася перша нотатка Берії, датована 29 лютим.

«Коли б не ця зустріч Берії зі Сталіном 27 лютого, то, думаю, їх, звісно, кудись би заслали – до віддалених таборів, десь у Сибір. Можливо, їх би не розстріляли», – говорить Лєбєдєва. На її думку, рішення Сталіна було раптовим і могло бути пов’язане з можливістю виступу Великобританії та Франції проти СРСР та участю Польщі в цьому гіпотетичному конфлікті. «Цю версію (мотиву рішення про страту) підтримує дуже небагато осіб», – визнає Лєбєдєва. Вона наголошує, що таке обґрунтування «жодною мірою не виправдовує» рішення Сталіна. «Це був жахливий злочин», – підкреслює науковець.

Лєбєдєва нагадала, що про те, як відбувалася страта польських в’язнів, відомо зі звіту обласного управління НКВС у Калініні (зараз Тверь) Дмитра Токарєва. В 1991 р. він дав свідчення у Генеральній військовій прокуратурі, детально описуючи, як виводили в’язнів, стріляли їм у потилицю, виносили і вивозили тіла. Звіт Токарєва стосувався понад 6 тис. в’язнів табору в Осташкові, яких убивали в будинку НКВС у Калініні, а хоронили в Мєдному.

На думку Лєбєдєвої, зараз більшість російського суспільства думає, що виконавцем Катинського злочину був сталінський режим. «Звісно, є люди, які взагалі заперечують, що ми робили щось погане. Така ура-патріотична свідомість існує в певних колах, особливо малоосвічених», – наголошує вона. На думку вченої, так само більшість росіян оцінює Сталіна радше негативно, що, однак, «пов’язано не так із Катинню і поляками, як з правдою про те, які злочини він коїв проти власного народу».

Свої дослідження щодо Катинського злочину професор Лєбєдєва почала наприкінці 1980-х. В архівах вона знайшла документи 136-го батальйону зовнішньої охорони НКВС, відповідального за конвоювання в’язнів табору в Козельську.

На запитання, що вона відчувала, коли відкрила інформацію про те, що насправді сталося в Катині, Лєбєдєва відповіла: «Відчувати можна лише одне: біль за жертв. І почуття обов’язку, щоб розповісти правду про це і щоби відкрити цю правду».

Джерело: dzieje.pl