75 років тому до Нової Зеландії прибули польські діти після воєнних перипетій

75 років тому до Нової Зеландії прибули польські діти після воєнних перипетій

У 1944 р. уряд Нової Зеландії запросив понад 700 польських дітей та 102 опікунів. В основному це були сироти з польських сімей, засланих у СРСР, а потім евакуйованих до Ірану у 1942 р. 75 років тому вони прибули на далекий зелений острів.

Історії більшості польських новозеландських дітей починаються подібно. Їхнє дитинство жорстоко перервала одна із чотирьох масових депортацій на схід. Під час першої хвилі, у лютому 1940 р., із земель, окупованих СРСР, було вивезено приблизно 140 тис. людей. Потім депортації польських громадян проводилися у квітні та червні 1940 р. Остання хвиля розпочалася в переддень нападу Третього Рейху на Радянський Союз, наприкінці травня 1941 р. За даними НКВС, у чотирьох хвилях депортації було заслано приблизно 340 тис. осіб. Рівень смертності серед ув’язнених та депортованих оцінюється у 8–10 %.

У спогадах дітей, яких разом із батьками везли на схід у вантажних вагонах, часто трапляється зіткнення з кримінальною сутністю радянської імперії. У червні 1941 р. Кристина Томашик та її мати опинилися в колгоспі Тулай поблизу Красноярська. «Ми виходимо з вантажівки. Стоїмо разом. До нас під’їжджає чоловік на коні. «Це, мабуть, комендант табору», – каже хтось. [...] «Ви, ваші діти та діти ваших дітей залишитесь тут назавжди» – каже він [...]. Я дивлюся на серйозні обличчя людей, що стоять поруч зі мною. Всі уважно слухають. [...] «Ви звикнете. Якщо не звикнете, то здохнете», – додає комендант».

30 липня 1941 р. в Лондоні прем’єр-міністр Республіки Польща, генерал Владислав Сікорський підписав угоду з послом СРСР Іваном Майським щодо відновлення дипломатичних відносин, співпраці задля поразки Німеччини та створення польської армії в Радянському Союзі. Додатковий протокол передбачав звільнення польських громадян із в’язниць та трудових таборів. З них мала бути створена армія із двох дивізій. Поляки, розкидані по СРСР, отримали шанс на порятунок. Звістка про підписання договору дійшла до згаданого колгоспу дуже швидко – на початку вересня. (…)

Звільнення із трудових таборів та інших місць заслання не означало закінчення жахіття. Довга дорога, голод та жахливий клімат забирали життя виснажених в’язнів Сталіна. Доля дітей була особливо важкою. Багато сиріт опинилися в імпровізованих притулках. Одним із них керувала мати Кристини Томашик. (…)

У результаті евакуації армії генерала Владислава Андерса з СРСР у 1942 р. кількадесят тисяч мирних жителів, зокрема кільканадцять тисяч дітей, потрапили до окупованого альянтами Ірану. У Тегерані, Ахваді та Ісфахані були організовані табори для польських біженців. В останньому місті було створено центр для майже 2,6 тис. дітей, переважно сиріт та напівсиріт. Деякі з них загинули внаслідок хвороб та важких умов життя в СРСР. Один із осередків у Ісфахані був розміщений у палаці іранського принца, інший – у монастирі сестер шариток. (…)

В іранських центрах допомоги облаштовували школи, садки та майданчики для дітей молодшого віку. За дітьми доглядали польські вчительки. Старшу молодь спрямовували до кількох професійно-технічних закладів, де вони вчилися шиттю, ткацтву та іншим ремеслам. Для тисяч дітей це була передусім можливість відновлення власних сил. «З часом діти змінилися. Набрали вагу. Їхні обличчя стали більш щасливими та світлими», – згадувала Кристина Томашик.

Іран був не єдиною країною, де були створені центри для польських дітей. Польський уряд у вигнанні звернувся до Ліги Націй за допомогою для евакуйованих. На заклик відгукнулись Індія, Ліван, Мексика та Південно-Африканський Союз. У 1943 р. 1500 біженців, включаючи велику групу дітей, потрапили до Санта-Рози в Мексиці. Їх підтримували польські черниці – сестри Феліціанки.

У квітні 1943 р. на запрошення прем’єр-міністра Південно-Африканського Союзу до Оудсхорна прибула група з 500 польських дітей. Їх розмістили в казармах у військовому таборі. Тут була створена польська школа.

У квітні 1942 р. військовими вантажівками з Ашгабату до Мумбаї було перевезено 650 дітей. (…) У 1943 р. район для польських жінок та дітей було збудовано у селі Валіваде. У ньому мешкали приблизно 5 тис. осіб. (...) Транзитний табір для біженців діяв також у Карачі (нині Пакистан). Близько 6 тис. осіб, переважно дітей, потрапило до Лівану.

Нова Зеландія – це найвіддаленіше місце, куди було евакуйовано польських дітей із Радянського Союзу. У грудні 1943 р. їх прийняття обговорювали консул Польщі у Веллінгтоні, граф Казімєж Водзіцький та прем’єр-міністр Нової Зеландії Пітер Фрейзер. 28 грудня польський дипломат отримав лист із запевненням, що «уряд Нової Зеландії проведе підготовку для організації таборів і забезпечить необхідні засоби, такі, як ліжка, постіль, меблі, кухонне обладнання тощо. […] Уряд Нової Зеландії візьме на себе відповідальність за утримання табору, ремонти, харчування та одяг дітей на умовах, погоджених з польським урядом». (…) Логістику приїзду дітей контролювали консул Водзіцький та його дружина Марія. Їм допомагали нечисленні поляки, що проживали на Північному острові.

На початку літа 1944 р. інформація про підготовку до прийому польських дітей надійшла до Ірану. Там організували лекції про невідому країну. «Ми слухали їх як казки Андерсена. Казали, що це рай! Демократія, прекрасний клімат, вічнозелені острови, родюча земля, два врожаї на рік, вівці, велика рогата худоба. […] Після жахіття в Росії ми чули розмови про працьовитих, добрих та чесних людей, які не замикають своїх будинків на ключ. У це було важко повірити», – згадувала Діоніза Хорось, одна з дітей з Пахіатуа.

Під час підготовки до поїздки здавалося, що великою проблемою буде зібрати персонал для догляду за дітьми. Через поразки Німеччини на всіх фронтах вигнанці почали думати про повернення до країни. Однак вдалося зібрати понад сотню опікунів.

(…) Автобусами та вантажівками діти вирушили з Ісфахану до американської бази в Султанабаді, а звідти потягом до порту Чоррамшар на Перській затоці. Поляки прибули туди лише через шість днів. Звідти пароплавом «Sontay» вирушили до Мумбаї. Після десяти днів подорожі діти та їхні опікуни сіли на порт величезного американського транспортного судна «General George M. Randall». Більшість місць займали новозеландські солдати, що поверталися на батьківщину. За два тижні вони навчили польських дітей гімну своєї країни: «Боже народів, у твоїх ніг нас єднає любов». Його заспівали одразу після приїзду в Пахіатуа. Увечері 31 жовтня 1944 р. «Randall» прибув до Веллінгтона.

У порту дітей привітав прем’єр-міністр Нової Зеландії. Вони отримали солодощі та сіли в потяг, який доставив їх до містечка на острові Пахіатуа. На них чекав табір, який після жахіть попередніх років, пустельного Ірану та тривалої подорожі здавався майже раєм. «Тут для нас була створена Маленька Польща. Зі школою, церквою, медиками, харцерством, польськими опікунами. Окрім польських, були також місцеві вчителі, які навчали нас англійської», – згадувала Діоніза Хорось. У таборі майже одразу з’явилася польська бібліотека. Усі діти у своєму багажі були зобов’язані привезти кілька польських книжок. Духовне життя оберталося навколо сибірського священика, отця Міхала Вільнєвчиця та двох сестер-урсулинок, які його супроводжували.

Серед новозеландських опікунів польських дітей були ветерани цієї країни. (…)

Уже у 1945 р. найстарші з дітей почали працювати на фермах навколо Пахіатуа. У наступні роки багато хто вступив до професійних навчальних закладів чи навіть університетів. Приїзд деяких батьків, які вирішили залишитися в Новій Зеландії, також сприяв інтеграції з місцевою громадою. Через кілька років частина із них переїхала до Австралії. Для їхнього мирного майбутнього в далекій країні вирішальною виявилася згода прем’єр-міністра Нової Зеландії. «Влада Нової Зеландії завжди вважала і вважатиме, що польські діти є гостями в цій країні. […] Уряд прагне, щоб ці молоді люди мали необмежену свободу вибору і щоб їхній вибір ґрунтувався виключно на їхньому майбутньому щасті», – сказав Пітер Фрейзер представнику польського уряду на вигнанні Щенсному Залеському.

Табір був закритий у квітні 1949 р. Мало хто з його мешканців вирішив повернутися до Польщі, в основному ті, чиї сім’ї дісталися до країни іншими шляхами. Один із них згадував перші моменти в комуністичній Польщі в 1948 р. «На мені була форма гімназії Святого Ксав’єра в Крайстчерчі, тому мене часто запитували, хто я такий. Коли я говорив, що повернувся додому з Нової Зеландії, люди реагували сміхом і жалем – вони вже знали, куди я повернувся. Я тоді ще не розумів, але відчував, що щось не так, як я уявляв», – писав Пьотр Ауліх. Переважна більшість дітей із Пахіатуа побачила свої сім’ї аж через кілька десятків років – наприкінці існування Польської Народної Республіки або вже у вільній Польщі. (…)

У 1952 р. табір Пахіатуа був переобладнаний на ферму. Про польських дітей нагадувала невелика каплиця, споруджена на честь Божої Матері. У 1971 р. група колишніх вихованців утворила комітет з будівництва пам’ятника, який було відкрито через чотири роки. У постамент було вмуровано кілька каменів зі зруйнованої каплиці.

Однак найважливішим вшануванням табору в Пахіатуа здаються спогади його мешканців. (…)

Джерело: Dzieje.pl