Польща потребує України. Її підтримка, зокрема у формуванні мілітарної сили, знаходиться у сфері польських інтересів. Можливий двосторонній оборонний союз Варшави та Києва або навіть об’єднання нашої військової промисловості було б, однак, занадто великим кроком, який би створював більше ризиків, ніж їх уникав. Безпечнішою формою допомоги Україні є навчання її армії згідно зі стандартами НАТО, так, щоб вона стала гідним противником росіян.
Політичний проект об’єднання і співпраці оборонних комплексів представили на шпальтах «Rzeczpospolita» голова Комітету в закордонних справах Верховної Ради України Ганна Гопко та депутат Верховної Ради Віктор Романюк. Вони пропонують угоду, що охоплює енергетику та оборонний комплекс, яка стала би відповіддю на низьку ефективність санкцій, накладених Заходом на Росію після анексії Криму.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
АРХІЄПИСКОП ВАРШАВСЬКИЙ ДЯКУЄ УКРАЇНЦЯМ ЗА РОБОТУ: «ЇМ ПОТРІБНА ПОВАГА І ВІДПОВІДНА ЗАРПЛАТНЯ»
НИЖНЯ СІЛЕЗІЯ ПРИЙМАЄ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ НА ЛІКУВАННЯ
РОЗДІЛЯЙ І ВОЛОДАРЮЙ
«ЯКЩО МИ НЕ МОЖЕМО ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ, ТО ПРИНАЙМНІ ДАЙМО ЇЙ ЗБРОЮ»
Теоретично такий союз укріпив би позицію Польщі в регіоні, дав би Варшаві інструмент упливу на Київ, врешті, збільшив би польську сферу безпеки на сході. Але на практиці – це рецепт катастрофи.
Польща вже одного разу уклала антиросійський союз із Україною у 1920 р., який закінчився інтернуванням українських військових у польські табори для військовополонених, що було ганьбою Речі Посполитої. Із тієї співпраці поляки мали би винести урок, що українська армія була (і зараз є) надто слабкою, щоби бути справжнім союзником, головний тягар війни ліг на плечі Війська Польського. Для українців сумна мораль полягає в тому, що Польща може без вагань позбутися союзників, коли вони вже непотрібні.
Сьогодні, зрештою, немає реальних підстав для заключення військового союзу. Російська атака на Україну також набагато більш ймовірна, ніж на Польщу, у такій ситуації збройні сили РП мали би діяти на українській території, а не українські на польській. Україну не включають в альтернативні плани НАТО, тому що вона не є членом Альянсу, тому Польщі довелося би діяти самостійно без підтримки НАТО. У поляків немає таких можливостей – обладнання, логістики, планування тощо. Польща також політично не готова заключити запропонований союз. Він мав би створюватися ціною натівських гарантій для країни, а це стратегічний суїцид.
Немало перешкод є й з українського боку. Поляки мали би укласти союз із політично нестабільною державою зі збройними та керівними силами, які надто сильно просякнуті російською агентурою. Війна за Донбас показала наскільки нещільні українські структури. Двосторонній союз має включати обмін важливою інформацією, тим часом, надаючи її Україні, поляки надають її й Росії.
Кажучи про інтеграцію оборонної промисловості, завдання Польщі полягає в обміні пострадянського обладнання на західне, найкраще, що виготовляють у країні. Україна ж не має нових рішень, а лише модернізує пострадянське обладнання. У такій співпраці для Польщі немає доданої цінності.
Україна повинна сама побудувати фундаменти для військового опору Росії, як інвестуючи у збройні сили, що, зрештою, вона упевнено робить, так і створюючи добровольчі утворення, які у випадку нападу, втягнули би росіян у партизанську війну.
Тут є завдання для Польщі та інших країн НАТО. Передати Україні ноу-хау сучасної військової справи, залучати українських військових до натівських маневрів, ділитися із ними знаннями про сильні та слабкі сторони російських військ, разом аналізувати найкращі способи боротьби з ними. Нарешті, лобіювати в НАТО поставки Україні систем озброєння, яких вона потребує. Польща повинна робити це не сама, а в тандемі зі США.
Військовий союз сьогодні – шалена ідея, але через 15 років він може нею не бути, якщо обидві сторони дозріють до цього організаційно, ментально й політично. Але Україні до того часу потрібно відстояти свою незалежність.
Автор – директор у справах стратегії «Warsaw Enterprise Institute», радник фірм оборонної промисловості.
Джерело: Rzeczpospolita