Професор Бовуа: «Дуже важливо, щоб кожен поляк змінив свій традиційний погляд на Креси»

Професор Бовуа: «Дуже важливо, щоб кожен поляк змінив свій традиційний погляд на Креси»

Розмова з видатним французьким полоністом та україністом, професором Даніелем Бовуа про Креси та важкі сторінки польсько-українського минулого.

Професор Бовуа є автором трьох ґрунтовних монографій, які зумовили переворот в історичних дослідженнях і змусили переглянути попереднє ідеалізоване представлення кресових реалій, які насправді були сповнені конфліктних відносин між польськими землевласниками, українським селянством, чим користувалася Російська імперія, що була господарем на тих землях. В Польщі їх видано однією книгою під спільною назвою «Український трикутник 1793–1914. Шляхта, царат і люд на Поділлі, Волині і Київщині».

Пане професоре, в попередній розмові ми вже торкнулися питання польсько-українського конфлікту періоду Другої світової війни і проблемних відносин у ХІХ ст. Наскільки глибоко треба копнути в минуле, щоб зрозуміти підґрунтя того брутального кривавого насильства 1943 р., що в Польщі окреслюється поняттям «Волинська різанина» і що потім перекинулося на Східну Галичину? Що промовляє на користь тези, яку підтримують українські історики і яку дуже гостро критикують у Польщі як антиісторичну, про те, що причиною кривавого конфлікту часів Другої світової війни було накопичення давніх історичних кривд?

Я, щоправда, не є істориком пізнішого періоду, але мені здається, що це продовження тих жахіть, які я віднайшов у ХІХ ст. На жаль, селянин перебував у пастці і почував себе цілковито пригнобленим могутністю землевласників. Не було іншого виходу, як жорстоко мститися за цю вікову несправедливість. Полякам це важко прийняти, але все це не вибухнуло так спонтанно, як собі можна уявляти, адже все це тривало віками. Те, що відбувалося ще у XVIII ст. в часи Коліївщини, було подібним до того, що діялося потім. Про це писали такі поети, як Северин Ґощинський, автор «Канівського замку». Він писав, що свавілля та насильство було повсякденністю.

Варто додати, що самосприйняття польської шляхти на Кресах було образом лицарів, представників цивілізації посеред моря варварства. У вас подекуди є порівняння ставлення шляхти до селян зі ставленням французів до своїх колоній. Чи можна вести мову про колоніальне чи феодально-колоніальне ставлення до українського селянства на цих землях?

Триває дискусія щодо того, чи можна говорити про колоніалізм. Дослівно, скоріш за все, цього не можна стверджувати, адже це радше продовження феодалізму. Наслідки феодалізму і наслідки колоніалізму дуже подібні. Зрештою, найкращим доказом є слова славетного письменника Оноре де Бальзака, який бував в Україні у своєї коханки Жевуської, котра в майбутньому стала його дружиною. Евеліна Ганська, бо Жевуська – це її дівоче прізвище, звертала увагу Бальзака, що те, що він бачив у Франції, у французьких колоніях, подібне до того, що відбувається в Україні. Бальзак навіть писав: якби дати волю українським селянам, то це було б те ж саме, що й дати волю чорношкірим. Наслідком цієї волі буцімто було би повсюдне пияцтво і руїна для землевласників. Мені здається, ці два поняття дуже близькі. Термінологія різна, але між феодалізмом та колоніалізмом різниця була не такою великою. І там, і там були невільники й господарі.

У контексті поняття Кресів виринає певне порівняння, яке між рядками є і у ваших текстах. А саме, що є певна подібність між ідеєю Кресів і російським поняттям «окраїни». Хоча, водночас тут є відмінності, бо у випадку поляків ставлення до Кресів неекспансивне, а у росіян ставлення до окраїни є винятково експансивним. Чи не так?

Звичайно, історично це два цілковито різні поняття. Хоча в дійсності багато що нагадує про експансивність цих двох потуг. Тому я часто кажу, що Україна опинилася між молотом і ковадлом. З одного боку є давня польська гегемонія, а з іншого – нова російська гегемонія. Росіяни теж дивилися на Україну зверхньо і мали протекціоністський погляд, з добротливою посмішкою, але дивилися на українців як на щось нижче. Це лишилося до сьогодні.

Путін говорить, що в Україні одні нацисти. Сталін теж завжди знаходив якийсь привід, скажімо, щоб наказати вбити Петлюру. Він просто відчував, що Україна завжди в змозі піднятися і протиставитися його імперським зазіханням.

Звичайно, різниця є, але подібності теж численні. Якщо читати російську літературу, скажімо, Буніна чи Гоголя, то там є ставлення до «хохлів», яке трохи нагадує погляд поляків на українців. Для мене це різні, але водночас подібні речі.

Чи, на вашу думку, міф Кресів можна переглянути та деміфологізувати? Звісно, мається на увазі не науковий, а суспільний рівень, адже цей сентименталізм серед поляків дуже глибоко закорінений.

Знаєте, ви торкнулися найважливішого питання. Врешті-решт дуже важливо, щоби кожен поляк змінив свій традиційний погляд на ці питання, адже так глибоко все перекручено, що це найбільш нагальна справа. Проте я би тут не був цілковитим песимістом, бо те, що я написав, поволі і з певним опором, але торує собі шлях. Я дуже радий, що мої роботи мали найбільший успіх у Польщі. Російською їх видали лише один раз у Москві. Їх опублікували українською, але, на жаль, вони вийшли у трьох різних видавців і розпорошені. Тому, можливо, пересічні читачі не мають поняття про цілість. Натомість, у Польщі «Український трикутник», тобто збірка трьох моїх книг про Правобережжя, видавався аж чотири рази. В сумі це 12 тис. примірників, що непогано. Це все-таки свідчить про те, що книга має своїх читачів і все більше людей орієнтуються, як виглядає дійсність. Я теж дуже зрадів, що Єжи Ґєдройць зарахував мене до авторів своєї славнозвісної бібліотеки [польського часопису «Kultura», що видавався у Парижі]. Він мене дуже заохочував до подальшої праці і постійно твердив, що те, що я пишу, є дуже істотним для поляків.

Усе це наповнює мене надією, що ми поступово наближаємося до іншого погляду, до іншого бачення минулого. Сподіваюся, що врешті-решт досягнемо певної рівноваги і затремо легенди на користь історичної правди, не з Інституту національної пам’яті, але правдивої, що спирається на сумлінні дослідження. Я завжди був «вільним стрільцем», ніколи не керувався накинутими ідеями, а сам вирішував, що маю робити. Мені здається, що я зробив своє. Маю надію, що це залишить слід у польській і, звичайно, в українській історіографії. Тепер я чую, що в Україні збираються видавати одним виданням три мої книжки. Це дуже потрібно українській аудиторії.

Матеріал підготував Назар Олійник

Джерело: Українська служба Польського радіо