10 років тому помер репортер і письменник Ришард Капусцінський

10 років тому помер репортер і письменник Ришард Капусцінський

«Майстер літературного репортажу і найвидатніший письменник серед репортерів», – так називали Ришарда Капусцінського. Він був мандрівником, репортером, письменником, у 1958–1972 рр. – журналістом і кореспондентом PAP. Помер 10 років тому – 23 січня 2007 р.

Ришард Капусцінський, котрий у своїх книжках підняв репортаж до рангу літературного жанру, говорив, що писати – це «важка фізична робота». Коли його запитували, чому він обрав саме цей фах, зазвичай, відповідав, що причиною стала цікавість. «Мене захоплювали люди, життя, світ. Я думаю, що умовою буття журналіста є просте захоплення та зацікавлення чимось іншим та іншими», – підкреслював він. «Обов’язок репортера – бути там, де діється щось важливе, і розповідати про це історію», – додавав він.

Як підрахував сам Капусцінський, під час своєї кар’єри репортера він був свідком 27 революцій, 4 рази його ледве не розстріляли, перебував на фронтах 12 воєн. «У журналістиці, якою я займаюся, потрібні певні схильності. Не можна бути надто вразливим, бо це не дозволило б спостерігати за подіями, але одночасно треба мати певну частку вразливості, щоб перейнятися чужою долею й відповідно відреагувати», – писав він.

Народився 4 березня 1932 р. у Пінську на Поліссі. Дебютував як поет ще до закінчення школи в 1949 р. у тижневику «Dziś i Jutro» («Сьогодні і завтра»). Опубліковані вірші Капусцінського привернули увагу редакторів часопису «Sztandar Młodych» («Прапор молодих»), який запропонував автору-початківцю співпрацю. У жовтні 1950 р. Капусцінський розпочав навчання на факультеті польської філології Варшавського університету, однак згодом змінив факультет на історичний. 1952 р. Капусцінський одружився зі студенткою-медиком Аліцією Мєльчарек, а наступного року в них народилася донька Софія.

У ранній молодості майбутній автор «Імператора» захоплювався новою, соціалістичною дійсністю. «Така ідейна прихильність Риська не була легкою, декларативною. (…) Автентично і практично він посвячувався реалізації своїх ідей», – пише Мирослав Іконович у книжці «Омбре Капусцінський», згадуючи, як майбутній письменник їздив працювати до Нової Гути. Якщо ентузіазм Капусцінського до ПНР-у через кілька років вичерпався, то до кінця життя він лишився «на стороні вбогих». Після захисту диплому Капусцінський повернувся до «Прапору молодих». На його сторінках у 1955 р. з’явився перший важливий у кар’єрі Капусцінського репортаж під назвою «Це теж правда про Нову Гуту». За написання правди про умови праці в металургійному комбінаті під Краковом його ледве не вигнали з редакції, проте високо оцінили сам репортаж.

Партійний квиток він віддав вже в 1981 р. після запровадження військового стану, проте ніколи не розповідав про свій досвід із комунізмом, а також про співпрацю з розвідкою ПНР.

Перша закордонна подорож Капусцінського відбулася в 1956 р., коли завдяки «Прапору молодих»  він відвідав Індію. Їхав туди із дуже поганим знанням англійської. Під час пересадки в аеропорту в Римі він купив «По кому подзвін?» Ернеста Хемінгуея англійською, а у валізці мав словник – таким був його перший набір для вивчення мови. Поїздка до Індії стала для Капусцінського культурним шоком, про який він згадував у «Подорожах з Геродотом».

У 1957 р. він поїхав до Японії та Китаю. У 1958 р. упродовж десяти місяців працював у PAP, згодом йому запропонували ставку в «Політиці». Як репортер цього журналу він упродовж чотирьох років їздив країною і писав матеріали, найкращі з яких увійшли до його книжкового дебюту «Буш на польський штиб» (1962 р.).

У першу подорож до Африки Капусцінський вирушив узимку 1959–1960 рр.: тоді він перебував у Гані, також відвідав Дагомею та Нігер. Зачарований процесом деколонізації африканських держав, у ті роки він поїхав до Каїру, звідки потрапив до Конго, охоплене громадянською війною. Разом із двома чеськими журналістами його арештували, засудили до смертної кари, і він дивом уникнув покарання завдяки солдатам ООН. Про те, що відчуває людина, котра довідалася, що її наступного дня мають розстріляти, він написав у «Футбольній війні»  (1978 р.). У 1962 р. його відправили до танзанійського Дар-ес-Салама як першого польського кореспондента РАР на всю Африку. Там він провів п’ять років. Про народження «третього світу» він писав у «Чорних зірках» (1963 р.) та «Коли б ціла Африка» (1969 р.). Остання публікація складалася із довших розповідей і кореспонденції, яку Капусцінський надсилав із Африки до PAP.

«Людина, з котрою говорив Капусцінський, відчувала себе важливою. Не тому, що він був великим репортером, а тому, що умів слухати. У цьому була якась магія», – розповідав редактор Войцех Ягельський. На його думку, таке ставлення – зацікавлення справами звичайних людей – є в основі створеної Капусцінським техніки репортажу. «У нього ми не знайдемо статистичних таблиць, низки дат і розмов із політиками. Чоловік, у котрого Капусцінський проживав у Гані, дивувався, чому журналіст не шукає можливості поговорити із серйозними політиками, а годинами розмовляє з перехожими, продавцями, жебраками про ціни, магазини, щоденне життя. Історія доводить правоту Капусцінського: диктатори відходять, ми швидко забуваємо їхні імена, а образ Африки з розповідей Капусцінського залишається», – говорив Ягельський.

Працюючи кореспондентом PAP у самому центрі Африки, Капусцінський захворів на церебральну малярію, яка без належного лікування призводить до смерті. Побоюючись відкликанням до Варшави, він приховував від редакції, що у нього відновився туберкульоз, яким він хворів під час війни. Лікувався у безкоштовній поліклініці для місцевих, щоб уникнути надсилання до Варшави рахунків із платної лікарні. «Зрештою, він хотів бути якомога ближче до людей, про яких писав, бодай трохи пожити їхнім життям. Замість перебування в готелях для білих, він проживав у заражених негритянських пансіонатах, у бідних будинках своїх угандійських чи танзанійських друзів», – згадував Іконович. Зрештою, інформація про «проблеми зі здоров’ям» Капусцінського дісталася до Варшави. На допомогу до Танганьїки направили Аліцію Капусцінську, лікаря за професією, котрій навіть вдалося покласти чоловіка на якийсь час у лікарню.

Восени 1967 р. він став кореспондентом PAP у Латинській Америці, там також провів п’ять років. Проживав у Чилі, Мексиці, Болівії та Бразилії. Поїздка призвела до видання книг: «Чому загинув Карл фон Спреті» (1970 р.) – про Гватемалу на тлі викрадення і вбивства німецького посла та «Христос із карабіном на плечі» (1975 р.) – про Болівію та Антильські острови.

Після повернення Капусцінський відмовився працювати на ставці в PAP, проте не розірвав співпраці з агентством. Він проводив заняття на факультеті журналістики Варшавського університету і став репортером тижневика «Культура». 70-ті рр. – період інтенсивних подорожей Капусцінського: на Близький Схід, до Індії, на Кіпр, до багатьох африканських держав. Перебування в Анголі призвело до написання репортажу «Ще один день життя» (1976 р.), а завдяки поїздкам до Ефіопії та Ірану з’явилися дві книжки, які принесли Капусцінському міжнародну славу, – «Імператор» (1978 р.) i «Шахиншах» (1982 р.).

Капусцінського вважають письменником, котрий вивів репортаж у світ літератури. «Що мене завжди захоплювало, це відставання літератури та науки від світу. Мене це вражало. Я брав участь у великих подіях світу в другій половині ХХ ст. Там я ніколи не зустрів жодного письменника, жодного соціолога, психолога, жодного художника. Адже ця вся література, живопис, суспільна наука – це все існувало поза, це все існувало поза життям. Раптом Захід звернув увагу на те, що моє письмо є іншим. І я цьому радію, для мене це важливо. І я хочу писати так, щоб це дійсно не вкладалося в жодну традиційну форму. Те, що я хочу зробити, – це створити новий літературний жанр, новий письменницький жанр. Властиво не літературний, не журналістський, а нове письменство, в якому основою є досвід власного життя, свідомий досвід», – говорив автор «Імператора».

80-ті рр. – це період, коли Капусцінський видається змученим від революцій і переворотів. Репортер стає публіцистом, прозаїком, поетом і мислителем, видає збірку віршів «Записник» (1986 р.) та «Лапідарій» (1990 р.) – цикл коротких записок, роздумів про життя. Однак період  «репортерського відпочинку» тривав недовго. Вже у 1993 р. він видає «Імперію», записи з подорожі до СРСР, репортаж про падіння колишньої системи. Чергова книжка Капусцінського – «Чорне дерево» (1998 р.), в якій він повертається до африканської тематики. У 2004 р. з’являються «Подорожі з Геродотом», а у 2006 р. – збірка віршів «Закони природи».

Капусцінський вважав свою роботу перекладом – не з мови на мову, а з культури на культуру. «Моєю головною метою є показати європейцям, що наша ментальність є дуже євроцентристською, що Європа, а скоріше її частина, не єдина у світі», – писав він.

Репортер помер 23 січня 2007 р. у Варшаві в 74-річному віці.

Джерело: Dzieje