Кухня диктатури, або «Як нагодувати диктатора»

Кухня диктатури, або «Як нагодувати диктатора»

«Як нагодувати диктатора» – про нову книжку Вітольда Шабловського розповідає Андрій Бондар, котрий її переклав на українську мову.

Книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора» («Jak nakarmić dyktatora») вийшла у Польщі 2019 року, її вже перекладено на кілька мов, зокрема, українську. «New York Times» помістив її у список книжок, рекомендованих на 2020 рік, а на порталі Amazon вона опинилася в трійці найбільш популярних позицій.

Книжка з’явиться на полицях українських книгарень, якщо не помиляюся, ще цього тижня. А вже сьогодні на зв’язку з нашою студією Андрій Бондар, котрий переклав «Як нагодувати диктатора» українською мовою, зрештою, як три попередні книжки Шабловського («Кулемети і вишні», «Танечні ведмеді», «Наша маленька ПНР»). Книжка вийшла у Видавництві Старого Лева.

Андрію, як Тобі читалося цю книжку?

Андрій Бондар: Ця книжка дуже легка в стилі, вона проста, зрештою, і в композиції. Вона у змісті дуже моторошна, але читалася дуже легко. Як на мене, це добрий сплав легкості форми і непростого змісту. Там багато різного роду переживань. Тема заявлена нібито земна – кухня, страви, тобто те, що роблять усі люди, те що об’єднує всіх людей. І водночас ця кухня поміщена в незвичні умови – це кухня диктаторів, людей кривавих, людей, які тримали цілі країни в страху.

Вітольд Шабловський відвідав п’ять країн на чотирьох континентах — це Албанія, Ірак, Камбоджа, Куба і Уганда. Письменник зустрівся з кухарями п’ятьох диктаторів 20-го сторіччя: Енвера Ходжи, Саддама Хусейна, Пол Пота, Фіделя Кастро та Іді Аміна. Як Ти кажеш, у книжці диктатори роблять те, що всі люди — споживають їжу... Одразу після публікації цієї книжки з’являлися запитання, чи то пак, закиди до автора - чи розповідаючи про улюблені страви диктаторів або кулінарні залежності (як у випадку Енвера Ходжи до солодощів) Вітольд Шабловський, бува, не гуманізує їх, зображує як звичайних людей, з плоті і крові, котрі роблять те, що ми всі, — споживають їжу?

Андрій Бондар: Річ у тому, що всяка диктатура є творінням рук людських. Це ж не прилетіли інопланетяни і не створили якихось наджорстоких людей. Ще Ернст Юнґер казав, що в диктаторів та садистів обличчя колишніх клерків. Тобто, це люди, котрі приходять з нормального життя, вони функціонально стають диктаторами, але ж вони – з людей. Тому питання про гуманізацію, я думаю, в цьому випадку не стоїть. Тут інше – наскільки кухня диктатора оголює певні речі. Диктатор не перестає бути людиною, він продовжує їсти, у нього є якісь смаки, усталені з дитинства. У випадку Енвера Ходжи це пристрасна любов до кухні його матері. Кухня диктатора говорить не тільки про його смакові вподобання, а про глибші речі – про те, що його формувало.

Я вважаю, що навпаки, слід підкреслювати людський характер цих поведінкових патернів, які людей приводять на вершину суспільної піраміди, де людина починає ставати диктатором. Вони ж не одразу ставали такими. Пол Пота взагалі спочатку називали брат-матрац, саме через те, що він був м’який і компромісний. Кухарка Пол Пота розповідає історію встановлення Ангкору від самого початку. Отже, на початку Пол Пот був компромісною людиною. Але в тій системі він став людожером. Диктаторство набувається, люди не народжуються диктаторами, обставини цьому сприяють. «Кухня диктатора» - це словосполучення амбівалентне. З одного боку, кухня зі стравами, які готуються для диктатора, а з другого – певна система ієрархії, як певна система стосунків всередині цієї організації, партії або кліки, політичної верхівки, яка породжує когось такого як Іді Амін.

Іді Амін — один із найкривавіших африканських диктаторів. Ходили чутки, а дехто навіть переконував, що має докази канібальських нахилів Аміна. У холодильнику він тримав голови своїх ворогів, а дві з його численних дружин були по-звірськи вбиті. Про цього диктатора, його шлях до вершини політично-суспільної драбини розповідає кухар Отонде Одера, котрий 30 років тому готував для Іді Аміна, свідомо пересолюючи рибу, бо так той любив. Поряд із тим, яким був Амін, ми дізнаємося теж про те, яким є Одера...

Андрій Бондар: У цій книжці важить не тільки образ диктатора, але й людини, яка оповідає історію. Ці історії оповідаються людьми, які грали за якимись правилами, грали під певну дудку. Ця система правил була різна в різних країнах. Повертаючись до албанського, по-своєму найближчого нам прикладу, але він є наймоторошніший з усіх, поруч із Пол Потом. Ця нелюдська система робить цього кухара людиною, яка мусить дуже-дуже сильно дбати про свій образ в очах диктатора. Він мусить дуже старатися, він мусить вигадувати якісь неіснуючі провини на «п’ятихвилинках справедливості».

Шабловський дуже добре зробив, бо він написав цю книжку в традиційний спосіб. Він, по суті, не робив ніяких революцій. Він успадкував метод від Ришарда Капусцінського, який розповідає в «Імператорі» про систему, що її створив імператор Ефіопії Хайле Селассіє, з точки зору людей, котрі обслуговували цю всю систему — хто там поправляв подушку, хто відчиняв і зачиняв двері й був частиною цього величезного церемоніалу. Так само робить Шабловський. Він дає голос істоті анонімній із самого початку, тобто істоті, яка не мала би говорити ні про що, яка мала до кінця життя тримати язик за зубами. Як на мене, це продовження польської репортерської традиції, яка є чи не найсильнішою у світі. Вітольд Шабловський у принципі нічого не вигадував, просто ця його оригінальна ідея наклалася на дуже добрий метод. І мені здається, що це дуже добре йому вдалося.

Книжка «Як нагодувати диктатора» містить теж рецепти. Чи, працюючи над перекладом, Ти мав бажання приготувати котрусь із цих страв?

Андрій Бондар: Так, у мене було і досі залишається бажання щось приготувати з іракської кухні. Але є проблеми з інгредієнтами. Може би я ще щось відтворив з албанської... А решта страв накладається на існування якихось особливих продуктів, зокрема, як в кухні Камбоджі. Я, коли перекладав, перейнявся Вітековим духом... Ми з ним знайомі в реалі, і якось ми їли приготовану ним качку. Це дуже смачна, зрештою, дуже традиційна, ситна польська страва. Смак цієї качки я запам’ятав на все життя, і мені здається, що через цю качку Шабловського я опанував кухню всіх диктаторів. Але сам готувати не наважуся... Хіба що колись повторю качку Шабловського.

Яна Стемпнєвич

Джерело: Українська служба Польського радіо