Польща
Два мільйони щасливогодин із фільмами Станіслава Бареї

Про феномен комедій Бареї розмовляємо з Мацєєм Лучаком, дослідником творчості режисера.

Гість Польського радіо – Мацєй Лучак, автор кількох книг про польський кінематограф часів Польської Народної Республіки. Дві праці автор присвятив польському режисеру Станіславу Бареї («Miś, czyli rzecz o Stanisławie Barei», «Krótki kurs PRL według Barei»).

У комуністичній Польщі знімали чимало комедій. Тим часом фільмами, до яких поляки люблять повертатися, є стрічки Станіслава Бареї. В чому секрет його успіху?

Чому Барея з роками не втрачає популярність, а радше навпаки? Я порівнюю його фільми з французьким вином, яке з часом набуває глибшого смаку та додаткових нот. Барея добре вписався в потребу розваги в Польській Народній Республіці з одного боку, а з другого – вмів зауважити і передати на екрані, висміяти невід’ємні елементи дійсності, в якій його тодішні глядачі були занурені по вуха. З третього боку у фільмах Бареї знайдемо універсальні проблеми, правду про людські недоліки, які нам притаманні, незалежно від того, в якій політичній системі живемо.

Здається, що саме універсальність тем і проблем стали рецептом довговічності фільмів Станіслава Бареї. З одного боку вони занурені в дуже конкретний період, комуністичні часи в Польщі, а з другого – ці фільми пасують кожному періоду. На думку спадає сцена, яку ви описали у своїй книжці. Це сцена з фільму «Розшукуваний, розшукувана» («Poszukiwany, poszukiwana»). Коли головний герой питає жінку, хто за професією її чоловік, та відповідає, що її чоловік – директор. Ця сцена є актуальною у всі часи, адже «директорів за професією» тьма.

Змінюються партії, змінюються політичні системи, але формат, коли хтось робить кар’єру по знайомству, притаманний усім часам і вписаний у суспільну модель та людську природу. Йдеться про те, щоби такі явища мінімалізувати, але повністю їх виключити із суспільного життя не вдасться. Станіслав Барея вмів чудово показати ці явища, зловити, описати їх одною сценою. Він розповідав про механізми, а не тільки про те, що відбувається в певний момент. Хоча показував це все із завзятістю парадокументального режисера.

У своїх фільмах Барея портретував не тільки епоху ПНР. Уважний глядач впізнає чимало відомих комуністичних діячів і навіть опозиційних діячів... Режисеру в багатьох випадках вдавалося обійти цензуру, але не завжди. Найбільш промовистий приклад втручання цензури у фільм?

Це фільм, який ми, поляки, найкраще знаємо і найбільше любимо. Я маю на увазі стрічку «Ведмедик» («Miś») 1980 р. Вона мала дуже складний шлях до екрану, цензура нещадно її різала. Цензори подали аж 32 правки! А деякі зміни були курйозними. Наприклад, цензори вимагали від режисера, щоби він змінив назву фільму, котрий знімають у «Ведмедику»... Там є сцена, коли герої потрапляють на знімальний майданчик, де тривають зйомки фільму. Так ось, назва цього фільму «Остання сосиска князя Бариленда» не сподобалася цензорам, і ті вимагали змінити її на «Остання лампочка...» Адже не можна говорити про проблеми на продовольчому ринку і нестачу м'яса в країні. Такого типу правок було дуже багато, і якби Барея взяв їх до уваги, то ми б побачили зовсім іншого «Ведмедика», без бареївського другого дна.

Бареї в цьому фільмі дуже допомогли часи. Стрічка знімалася в першій половині 1980 р., а на екрани вийшла після серпня 1980 р., тобто після найбільших страйків у Ґданську, Ґдині, які стали початком «Солідарності», а також підписання серпневих порозумінь між комуністичною владою та представниками профспілки. Можна сказати, що цей фільм є одним із культурних здобутків польського серпня 1980 р. Після політичних змін влада не мала сили ще зосереджуватися на цензуруванні фільмів Бареї, але певні зміни все-таки було введено. Як, наприклад, прізвище головного героя цього фільму – директора спортивного клубу «Веселка» Ришарда Охудськго. Барея хотів, щоби директора звали Ришардом Новогутським (алюзія на Нову Гуту, місто металургійників, пропагандистський проєкт ПНР. Нині це бідний район Кракова). Цензура дуже наполягала на тому, щоби змінити це прізвище.

Як ми говорили раніше, Бареї часто вдавалося обійти цензуру й перехитрити цензорів, але чи знаєте ви про його сценарії, яких не вдалося реалізувати в ПНР?

Було кілька ідей. «Золото з неба» – досить кумедний проєкт. Ідея така – літак перевозить золото, але транспорт – як часто показано у фільмах Бареї – недопрацьований, полички приклеєні жувальною гумкою, багажні люки не закриваються... Тому дорогою це золото випадає з літака, після чого починається серія різних перипетій. Такі сцени притаманні Бареї – детальний опис епохи, але з можливістю перенесення сцени в інші реалії. Барея влучно описував пеенерівську дійсність, де все розходиться по швах, де панують безлад і повний брак професіоналізму. Це все, до речі, тягнеться і до наших часів. Барея ці риси умів майстерно висміяти.

Деякі кінокритики пишуть, що ключем до розуміння фільмів Бареї, особливо молодими глядачами, котрі не відчули на власній шкірі життя в комуністичній Польщі, є сюрреалізм.

Так, це добрий ключ до творчості Бареї, яку можна розглядати, якою можна цікавитися і захоплюватися на різних рівнях. Для людей, котрі жили в комуністичній Польщі, ці стрічки є, можна сказати, документальним записом їхньої молодості. Натомість молодому поколінню, яке народилося і виростало у вільній Польщі, цей гумор нагадує «Monty Python».

Якось я розмовляв з вдовою Станіслава Бареї, вона розповідала, що перед кожною поїздкою на відпочинок до Болгарії або Румунії у часи ПНР вони з чоловіком готувалися і збирали консервні банки. Ще один учасник цієї розмови, молодий чоловік, страшенно здивувався: мовляв, як? Ви ходили і по смітниках збирали консервні банки? Навіщо? На металобрухт? Та ні, – засміялася пані Барея, – ми купувати консерви, м’ясні та рибні, щоби на місці не витрачати гроші на харчування. Перед подорожами треба було робити запаси. Для сучасної молоді – це абсолютно незрозуміла дійсність.

На адресу Станіслава Бареї нерідко лунають звинувачення, що він своїми комедіями насправді показував лагідне обличчя комунізму в Польщі й применшував вагу страшних елементів ПНР, таких, як політичні в’язні, придушення свободи слова тощо. Мовляв, у фільмах Бареї ПНР – це недоладний світ, у якому траплялося багато кумедних ситуацій. Бареї закидають, що він не показував темного боку комунізму.

Я завжди захищатиму Барею. По-перше, він був змушений функціонувати і творити у світі, в якому жив. Але він описував цей світ, говорив про нього мовою сміху, яка не є простішою за мову драми. Я хочу звернувати увагу на те, що сказав Яцек Куронь, коли подивився фільм Станіслава Бареї «Що мені зробиш, як мене зловиш?» («Co mi zrobisz jak mnie złapiesz?»). Меседжем цього фільму, як він сказав, було те, що ми всі «освинилися». Ми всі живемо у світі, позбавленому моральності та здорових моделей соціальної поведінки. Яцек Куронь сказав тоді, що цей фільм сягає далі за маніфести створеного ним Комітету захисту робітників. У вустах Яцека Куроня на початку 80-х років це справді означало дуже багато.

Інший фільм, а точніше серіал «Альтернативи 4». Тут у завуальованій формі говориться і про Катинь, і про заслання в Сибір... Там теж сказано про те, що у 1953 р., за кілька днів після смерті Сталіна, комуністична влада перейменувала місто Катовіце на Сталіноград (Stalinogród). Так місто називалося до 1956 р. Про це все на той час говорив тільки Барея у своїх фільмах. Я гадаю, що Станіславу Бареї треба віддати належне хоча би за те, що у легкій формі він говорив про важливі речі; те, що він робив, було дуже патріотично.

Станіслав Барея помер передчасно, у 1987 р., у віці 53 років. Як гадаєте, як би його творчість виглядала у вільній Польщі? Адже він творив під тиском цензури, яка часто змушувала його шукати форми натяку, алюзії, які сьогодні ми називаємо геніальними.

Цензура, в певному сенсі, змушувала митців більш вишукано підморгувати глядачу. На мою думку, свої найкращі фільми Барея зняв у 1970-ті роки, вони увійшли в історію польського кінематографу. Натомість одною із його заслуг є те, що ситуації з фільмів, їх абсурдність створили термін, яким ми часто описуємо сучасне життя, – бареїзм. Що таке бареїзм? Це, власне, абсурдність чогось, нелогічність, сюрреалізм ситуації. Вразливість Бареї до дурості, абсурду, несправедливості, ідіотизму – це, я гадаю, капітал, який він залишив у своїх фільмах.

Я хочу процитувати інтерв’ю Станіслава Бареї, яке він дав у 1981 р. Польському радіо. Режисер поділився своєю теорією щасливої людини. Барея сказав: коли його фільм подивиться мільйон осіб, це означатиме, що цей фільм коштує два мільйони щасливогодин. А це більше, ніж життя однієї людини. Тобто принаймні одна людина від народження аж до смерті буде щасливою через його фільми. Мені здається, що ці слова дуже добре описують Станіслава Барею.

Джерело: Українська служба Польського радіо

Схожі публікації
Найраніше урочистості з цього приводу відбулися у Латвії. Вчора вранці, 28 березня, біля Монумента Свободи в Ризі розгорнули величезний прапор Альянсу.
Звернення Анджея Дуди з нагоди 25-річчя вступу Польщі до НАТО транслювали 11 березня в ефірі Польського телебачення.
До другої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну Посольство Польщі у Великій Британії організувало концерт солідарності з Україною.
Напередодні другої річниці брутального повномасштабного нападу РФ на Україну Сейм Республіки Польща засудив дії російської влади та звернувся до Міжнародного кримінального суду з проханням притягнути до відповідальності винних у всіх військових злочинах, скоєних проти українського народу.
Із творчістю найвидатнішого польського композитора й піаніста слухачів знайомить Polskie Radio Chopin.
За словами організаторів, концерт стане вираженням вдячності українських митців за польсько-українську солідарність, а також вшануванням пам’яті десятків тисяч невинних жертв російської агресії.
Актор театру імені Юліуша Словацького у Кракові Матеуш Яніцький, один зі співорганізаторів концерту «Солідарні з Україною 2024», наголосив, що полякам потрібно пам’ятати, що триває війна й українці надалі потребують допомоги.
Дата святкування 13 лютого була обрана тому, що саме в цей день у 1946 р. вперше вийшло в ефір «Радіо ООН», яке вело мовлення зі штаб-квартири організації.
Учора, 12 лютого, у Колонній залі Сейму відбувся показ документального фільму Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», який розповідає про зруйноване росіянами українське місто.