«Усього мати не можна. Потрібно якнайбільше віддавати, так, щоб із цієї «жертви» отримувати енергію для того, аби віддавати ще», – так про перебування за кордоном і співпрацю з радіо «Вільна Європа» говорив у одному з останніх інтерв’ю поет Яцек Качмарський. Сьогодні йому виповнилося б 60 років.

«Після зустріч із Висоцьким у 1974 р. я зрозумів, що пісня – це не лише вміння написати текст і скомпонувати музику. Пісня може бути способом вираження найглибших, найбільш основоположних речей. [...] Я думаю, що все, що я писав у 1974–1978 рр., було написане під впливом Висоцького: як і в поетичній площині, так і в манері виконання», – так Качмарський говорив про того, кого вважав своїм учителем.

Захоплення Висоцьким виражалося в перекладах його пісень, музичних і текстових парафразах і паралелях, а також у наслідуванні вокальної експресії та своєрідному формуванні мистецького світогляду. Півроку після його смерті Качмарський написав «Епітафію Володимиру Висоцькому». Як він сам потім говорив, це була його улюблена пісня.

«Ціна цього – особисте життя»
Качмарського, якого називали бардом «Солідарності», воєнний стан застав у Парижі. Це там він спостерігав «Польщу з відстані», а в 1984 р. почав працювати на радіо «Вільна Європа».

«Зв’язки з паризькою «Культурою», з «Вільною Європою», політичні й літературні обов’язки, усвідомлення того, що діється зі мною і навколо мене, не мали нічого спільного з радістю чи з компенсацією, радше, це була констатація, що свобода полягає в одному з виборів і усвідомленні його наслідків (або наслідків відмови від виборів)», – зазначав Качмарський в останньому інтерв’ю, яке він дав у 2004 р. тижневику «Огляд».

Поет розповідав, що усього мати не можна, потрібно якнайбільше віддавати, так, щоб із цієї «жертви» отримувати енергію для того, аби віддавати ще. «Так я це тоді бачив. Ціна цього – особисте життя, воно практично перестає існувати. У випадку митців це банальщина, у випадку митців, які займаються політичною діяльністю в політично непрості часи, це буває трагедією. Я був свідком таких трагедій у Парижі й описував їх, наприклад, увіковічуючи долі моїх російських друзів», – казав поет.

Місце праці та територія конфронтації
Качмарський відкрито розповідав, що коли закінчилася «вільнівська халтура», так називав роботу на радіо «Вільна Європа», він не переживав через це. «Радіо на мене тиснуло, а я був переконаний (після розмов із Карелем Крилем), що після стількох років еміграції вже в рідну країну не вертаються, можна її щонайбільше відвідувати. Це швидко виявилося правдою», – зауважував бард.

Качмарський підкреслював, що, хоч він і не повернувся на постійне проживання до Польщі, але в ній бував на кілька місяців довше, ніж в Австралії, до якої переїхав після розлуки з радіо «Вільна Європа». Він жив на дві країни. Австралія була для нього ательє, робочим місцем і місцем «добровільного усамітнення» від польських демонів, а Польща – територією, на якій він ділив свою творчість зі слухачем.

Поет зізнавався, що ніколи ні про що не жалкував. «Звісно, що варто було пережити те, що я пережив: випробування великі і малі, величні і гидкі, бути пророком і блазнем. Це неоціненні скарби для творця», – стверджував поет.

Качмарський народився 22 березня 1957 р. Сьогодні йому виповнилося б 60 років. Він написав понад 600 віршів, 5 повістей і 2 лібрето. Виступати на публіці почав у 1976 р., дебютувавши на фестивалі «Ярмарок пісні». У наступні роки тричі вигравав найбільш значимий у ті часи Фестиваль студентської пісні у Кракові, ставши фактично виразником студентської пісні.

Найвідоміші пісні Качмарського – це «Облава», «Наш клас», «Прибуття титанів», «Стіни», «Вігілія у Сибіру», «Крик», «Свідки», «Дитсадок», «Сон Катерини ІІ», «Урок класичної історії», «Епітафія Володимиру Висоцькому». У 2004 р. отримав статуетку «Фредерик» за здобутки всієї своєї творчості. Нагороду так і не забрав, бо вже тоді мав рак гортані. Помер 10 квітня, похований на Повонзківському військовому кладовищі у Варшаві.

Джерело: tvp.info