Словаччина вітає новообрану президентку, Рада Європи бореться проти сексизму в публічних дебатах, а Французька академія вирішила кілька тижнів тому внести у словник французької мови фемінізовані назви професій. Тим часом у Польщі останні бастіони патріархату намагаються боронити «правильну польську мову». Чому польська мова позбавляє польок права займати керівні посади?

Коли кілька тижнів тому на newsweek.pl було опубліковано текст про міністриню культури Швеції Аманду Лінд, Facebook переповнився емоційними коментарями. Вони стосувалися не самої Лінд, а того, що авторка послідовно називала її міністринею (в оригіналі ministra, – МІ). Чому жіноче закінчення викликало стільки емоцій? І з яких причин Польща лишається у цій справі більш консервативною, ніж інші європейські країни?

Погана звичка

Найбільш очевидна відповідь – звичка. Однак вона зовсім не така невинна, як могло би здаватися на перший погляд. Адже виявляється, що чоловіче закінчення використовується у польській мові вибірково. Найбільш маскулінізована вузька група професій – престижних. У менш престижних і низькооплачуваних професіях проблема дивовижним чином зникає – ніхто не сперечається із правильністю таких форм, як медсестра, вчителька, вихователька або чиновниця. Але мериня чи президентка – це вже інша справа...

«Несприйняття багатьох фемінітивів може мати різні причини, пов’язані як із їх словотвором, так і з традиційною перевагою чоловіків у певних професіях і на певних посадах», – каже професор Мірослав Банько, мовознавець з Варшавського університету.

Проблема полягає в тому, що поєднання жіночності зі схильностями до опікунських професій у XXI ст. є пережитком. Жінки вже давно займають високі посади в професіях, що вважаються престижними. Чому ж тоді їм не вдалося вибороти відповідних назв?

«Жінки воліють бути, наприклад, викладачами, а не викладачками, тому що деякі професії в жіночому роді здаються їм менш престижними. Цей приклад особливо виразний, тому що ми не бачимо нічого дивного у вчительці старшої школи, натомість до університету, як видно, викладачки не можуть пробитися», – відзначає професор.

Чи такий розподіл може бути шкідливим? Професор Банько вважає, що це засвідчує приклад оголошення про роботу: «Видавництво шукає редактора». «Дослідження показали, що жінки не ототожнюють себе з ролями, вказаними в іменниках чоловічого роду, а тому можуть пропустити оголошення повз увагу, вважаючи, що воно спрямоване не до них. Варто надавати пріоритет формулюванням, які не виключають жодної статі, наприклад «Видавництво шукає особу на посаду редактора», або «Видавництво шукає редактора або редакторку», – відповідає професор.

Невидимі жінки

Ігнорування фемінітивів – це один із проявів символічного насильства, механізми якого вперше описав французький соціолог П’єр Бурдьє. Це вид насильства, який через свої масштаби важко зрозуміти і назвати. Чоловіче домінування в мові не є чимось природним, як зазвичай заперечують захисники статус-кво. Виявляється, жіночі фемінітиви не завжди «різали вухо».

«Певну роль відіграла відмова від утворення прізвищ типу «Новакова», які самі по собі вказували на приналежність до жіночої статі. Сьогодні вони використовуються вкрай рідко. Відколи ми почали говорити «Анна Новак», природною стала також виключність посади «професор університету», – нагадує проф. Банько.

Майбутнє міністрині

Однак, якщо ми вирішимо використовувати фемінітиви, звідки ми знатимемо який із них правильний? Багато прикладів викликають сумніви, наприклад міністриня чи міністерка (в оригіналі ministra czy ministerka, – МІ)?

На думку професора Банько, в питаннях мовної коректності остаточним законодавцем є звичай. «Якщо пошириться одна із двох форм, ми не будемо запитувати про їх правильність, тим більше, що обидві правильно побудовані», – вказує він.

Боротьба із мовними звичками знайшла своїх представниць у світі польської політики. Однією із перших використовувати жіночі форми професій почала Ванда Новіцька, яка називала себе віце-маршалкинею (wicemarszałkini, – МІ). Називати себе міністринею (ministra, – МІ) у польській політиці першою вирішила Ізабела Яруга-Новацька, яка загинула в Смоленську у 2010 р. Її мовну місію продовжила Йоанна Муха, з 2011 р. міністриня спорту та туризму. Проте і Муха, і Новіцька перебувають поза межами головного політичного руху. Чи мають вони своїх послідовниць?

«Говорячи про себе, я переважно не використовую форму «віце-маршалкиня», – визнає Малгожата Кідава-Блонська. Проте додає, що не заперечуватиме, якщо хтось звертатиметься до неї, використовуючи жіноче закінчення. «Якщо ми не почнемо використовувати жіночі закінчення, то хто через 300 років пам’ятатиме, скільки багато маршалків, міністрів чи президентів були жінками?» – ставить вона риторичне питання.

Виявляється, більшість жінок, які зараз займають високі політичні посади, обирають чоловічу форму професій. Анна Залевська називає себе міністром національної освіти, Беата Шидло – віце-головою (wiceprezes, – МІ) Ради міністрів. Барбара Дольняк з «Новочесної» на своєму сайті також підписана як віце-маршал.

Той факт, що жіночі форми ще не набули популярності, безумовно, не є підставою для їх виключення. Навпаки, закріплення закостенілих мовних форм суперечить інтересам жінок, тому воно ставить їх у заздалегідь другорядну позицію. Якщо після багатьох років боротьби жінки стають помітними на ринку праці, можна сподіватися, що вони також будуть помітними у мові. Феміністки на початку XX ст. кричали: «Ми хочемо всього життя». Сьогодні можна додати: «І мови, яка це життя опише».

Джерело: Newsweek