Польща та Україна
Лукаш Адамський: «Злочин на Волині та польсько-українські відносини. Анатомія проблеми»

Немає іншої, більш болісної теми, яка б так обтяжувала польсько-українські стосунки, як оцінка антипольської акції УПА у 1943–1945 рр.

Також немає іншої такої проблеми, в якій настільки складно історикам дійти до спільного твердження – встановлення причин і перебігу подій, які в Польщі відомі під терміном «Волинська різанина», а в Україні – «Волинська трагедія» чи «польсько-український конфлікт». Дискусія ведеться і щодо юридичної кваліфікації цього злочину. В той час, як у Польщі зазвичай панує переконання, що ці події були прикладом геноциду (так його охарактеризував Сейм у низці своїх резолюцій щодо вшанування пам’яті жертв цього злочину у 2009 р., 2013 р. та 2016 р.), використання цього терміну в Україні викликає обурення.

З якої причини цей злочин став символом польсько-українського непорозуміння? У цих подіях зосередилося щонайменше кілька проблем: дискусії істориків щодо інтерпретації джерел у період 1943–1945 рр.; конфлікт у інтерпретаціях минулого між українцями (особливо із Західної України) і поляками; а також поверхневі знання про політичне й ментальне життєве середовище сусідів – що в результаті призводить до неправильного зчитування його намірів і вибуху емоцій.

Що сталося на Волині?

Перші напади на польські села на Волині відбулися четвертої зими Другої світової війни. 9 лютого 1943 р. сотня УПА – партизанської формації бандерівської фракції Організації Українських Націоналістів, що формувалася з кінця 1942 р., – знищила, використовуючи холодну зброю (ножі та сокири), більше сотні польських жителів колонії Паросля в Сарненському повіті. З кінця березня подібні напади загонів УПА, повторювалися й охоплювали дедалі більше районів східної частини Волинського воєводства, а потім вони почали ширитися на захід, досягаючи в серпні 1943 р. Любомльський повіту, що знаходився в безпосередній близькості від річки Буг. Кульмінація масових вбивств настала 11 липня 1943 р. Тоді відбулися напади на майже 100 польських сіл. Сценарії повторювались – напади здійснювали члени УПА, іноді до них приєднувалися селяни, добровільно чи примусово змушені брати участь в «антипольській акції». Після підпалу села починалося полювання за його мешканцями, яких вбивали, часто використовуючи різноманітний сільськогосподарський реманент чи домашні інструменти. І це означало, що жертви зазнавали перед смертю страшних тортур.

Восени 1943 р. інтенсивність нападів почала знижуватися. А навесні 1944 р. разом із приходом на Волинь Червоної армії антипольські напади остаточно закінчилися. Однак подібні прояви агресії розгорілися в Галичині, яка тоді все ще перебувала під контролем Німеччини. Там вони тривали до перших місяців 1945 р. Що стосується цього регіону, ми маємо письмовий наказ центрального проводу ОУН на чолі з Романом Шухевичем, який звучить так: «З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами, з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так: наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно палити (розбирати). При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишити землю і щойно опісля ліквідовувати їх, а не навпаки (прошу на це звернути особливу увагу)».

Польське населення, гуртуючись у містах чи більших селах, де можна було легше захищатися, створювало так звані самооборони. Вони завдяки підтримці Армії Крайової, часом і радянських партизанів, іноді навіть завдяки тихій згоді німецьких гарнізонів, могли протистояти й захищатися від нападів. Більше того, деякі поляки об’єднавшись у боївки, згодом приєднувалися до Армії Крайової. Люди, родичі яких були вбиті, керувалися почуттям помсти, чи, намагаючись попередити подібні напади, починали нападати на українські села, вбиваючи їх жителів.

У результаті масових вбивств на Волині загинули приблизно 50–60 тис. людей, згідно з підрахунками польських дослідників, таких, як Ева Семашко або Гжегож Мотика. А в Галичині, за даними Гжегожа Грицюка, були позбавлені життя близько 20–25 тис. поляків, що в поєднанні з понад 10 тис. жертв на територіях сучасної Східної Польщі, де також точилися бої в 1944 р., дає підстави оцінювати кількість загиблих у 100 тис. поляків. До цих обрахунків треба додати кілька тисяч загиблих у польських акціях відплати українців на Волині та Галичині, а також вбитих під час сутичок із поляками українців на територіях Люблінщини і Підкарпаття – загалом від кількох до кільканадцяти тисяч українських жертв різанини.

Ці цифри не треба розглядати з математичною точністю, оскільки лише частину жертв можна було ідентифікувати за ім’ям та прізвищем, на основі показань свідків, зібраних через кілька десятків років після кривавих подій. Більше того, як польські, так і українські списки жертв можуть включати загиблих під час каральних акцій і військових злочинів, здійснених німецькими підрозділами або загонами, що підпорядковувалися німецькій окупаційній владі, або загиблих, що стали жертвами неідеологічного бандитизму.

Досі історикам не вдалося знайти наказ про етнічні чистки на Волині. Про його існування відомо лише зі слів Юрія Стельмащука, одного із волинських командирів УПА, які він сказав під час допиту в НКВС після війни. За його словами, цей наказ нібито видав Дмитро Клячківський, командир групи УПА-Волинь. Про існування такого припису може свідчити рівень організації хвилі вбивств. У звітах радянських партизанів, що діяли на Поліссі та Волині з весни 1943 р., також згадується про злочини УПА. Також про це свідчать документи польського уряду у вигнанні в Лондоні.

Під наведеним вище описом могли би підписатися майже всі польські дослідники, що займаються цією проблемою, – дискусії можуть точитися лише щодо кількість жертв. Натомість серед українських істориків Другої світової війни домінують зовсім інші тези. Два дослідники середнього покоління Володимир В’ятрович та Іван Патриляк дотримуються тези про «польсько-українську війну». Мовляв почалася вона спонтанно й більша кількість жертв із польської сторони пояснюється меншою кількістю української громади на Волині. Вони ставлять під сумнів не лише організований характер вбивств, але й достовірність свідчень Стельмащука, які буцімто були вибиті силою на допитах НКВС. З огляду на те, що обидва історики займають активну громадську позицію – В’ятрович є ексдиректором Українського інституту національної пам’яті, нині депутатом парламенту, а Патриляк – деканом найбільшого історичного факультету в Україні Київського національного університету імені Тараса Шевченка – за останні роки їхні погляди стали основою дискурсу українських ЗМІ про Волинь і вплинули на позицію української дипломатії. У свою чергу, інший український дослідник Богдан Гудь висуває тезу, в основі якої лежить Галицьке повстання 1846 р. і період революції 1917–1920 рр. Зокрема, він стверджує, що Волинську різанину почали українські селяни, а кількість злочинів потім множилася неконтрольовано. Проблема полягає в тому, що випадків участі селян у нападах ніхто не заперечує (як і випадків, коли селяни рятували своїх сусідів поляків), натомість ми не знаємо прикладу ні одного села, яке було б винищене руками самих українських селян без участі УПА.

Звідки береться заперечення?

Аргументи українських істориків, які ставлять під сумнів думки польської історіографії, можуть бути наслідком неможливості подолати вплив механізму психологічного захисту, який називається «витісненням» і полягає у відкиданні думок або поглядів, які можуть загрожувати цілісності особистості певної особи. Для деяких українських істориків захоплення «боротьбою УПА проти більшовизму» було першочерговим, а історичні дослідження – його похідною. Ще однією причиною заперечення думки польських істориків може бути політична вмотивованість українських колег.

Що ж, в Україні соціальна роль історика – як, зрештою, і в Польщі – не обмежується лише коментуванням та реконструкцією минулого. У травмованій країні, яка відновлює свою ідентичність після тривалого часу русифікації та зміцнює свою незалежність в умовах війни з Росією, водночас борючись із високою корупцією та деморалізацією соціального життя, історики часто вірять у те, що мають публічну місію – відновлення «справжньої історії України».

УПА представляє найновішу й найсильнішу традицію боротьби з Росією і глибоко вкорінена в історичній пам’яті західних українців. У цій ситуації визнання того, що вона мала не лише героїчні сторінки, а ще гірше, що вона несе відповідальність за етнічні чистки, вимагає не лише моральної сили, але й політичної мужності.

Траплялися випадки неприязного ставлення більш чи менш націоналістично налаштованих істориків та суспільства до тих дослідників, які займають іншу, ніж мейнстрімна, позицію щодо Волині, навіть блокування їхньої кар’єри чи кар’єри членів сімей.

До цього додається страх, що осудження етнічних чисток, до яких причетна УПА, а, отже, визнання польського, чи, ще гірше, російського нарративу в цій справі, може з одного боку ослабити мотивацію українських патріотів до протистояння російській агресії, а з іншого могло би підсилити противників українізації публічного життя, яка, безумовно, потрібна цій країні.

Однак проблема пов’язана не лише з УПА. В українській національній ідеології, яка бере початок із ХІХ ст., Польща функціонує як другий – поряд із Росією – винуватець бід українців. Після 1991 р. в результаті відновлення соціальних контактів та проукраїнської політики Польща здобула репутацію «доброго розбійника», який навернувся й підтримує Україну. Однак, коли виявилося, що цей «розбійник» не тільки не вважає себе таким, але й заговорив про темні сторони українського націоналізму, іноді навіть ставлячи під сумнів всю ідеологічну основу української національної історії, тоді в України виникли шок і недовіра.

Суть цього конфлікту пам’яті полягає в оцінці присутності Польщі на землях, які сьогодні належать українській державі. Польські дослідники зазвичай підкреслюють, що етнічну приналежність не варто ототожнювати з національністю, і руські землі, які сьогодні належать українській державі, добровільно увійшли до складу Польщі в ХІV–ХVІ ст. Домінуюче тут руське населення зазвичай погоджувалося з цим, а вищі класи русинів із часом ототожнювалися з польською нацією, в політичному і багатоетнічному розумінні цього слова.

Підкреслюється позитив, який Русь винесла з приналежності до Речі Посполитої, включно з участю в європейській цивілізації. Українські історики зазвичай посилаються на умовний і методологічно сумнівний критерій «українських етнічних земель» і наголошують на загарбницькому характері польської влади над Україною, а також на послідовній неперервності розвитку української національної спільноти від середньовіччя до сучасності.

Дехто використовує поняття колоніалізму. Хоча в останні роки ця «традиційна схема української історії» починає слабнути, і «польські» (не націоналістичні) інтерпретації історії проникають у середовище молодих істориків та інтелектуалів, але це відбувається переважно в наукових колах. На погляди широкої громадськості чи шкільних підручників цей процес мало впливає.

Тому суперечка щодо інтерпретації подій на Волині та її причин торкається певною мірою суперечки про те, чи були українці та поляки сусідами у польській державі, чи українці були господарями Волинської землі, а поляки – «зайдами» (у більш примітивній версії – колонізатори чи окупанти). В Україні можна почути думку, що поляки, «обсмоктуючи тему Волині», насправді хочуть змусити самих українців засудити свої державотворчі прагнення на «українських етнічних землях».

До цього додається політична і юридична проблематика. У 2003 р. у спільній заяві Верховної Ради і Сейму були засуджені вбивства, здійснені українськими та польськими формуваннями, без конкретного називання УПА. Для більшості причетних до реалізації української політики пам’яті це був єдиний можливий компроміс. Натомість у Польщі, приймаючи зміст резолюції, передбачалося, що це буде лише вступ до процесу врегулювання Україною оцінки тоталітарної спадщини УПА. Відтоді головною віссю проблеми є прагнення України до симетрії в засудженні злочинів проти поляків та українців, що з польської сторони розуміється, як спроба визнати УПА за український аналог польської Армії Крайової.

Неефективні спроби переконати українську еліту визнати принаймні відповідальність УПА за вбивства та зберегти «стратегічну терпеливість», сподіваючись, що українці, після того, як впораються зі своїми екзистенційними проблемами, врегулюють із поляками інтерпретацію Волині, радикалізували кола волинських жертв та їхніх сімей. Зрештою, це питання вплинуло на можливості маневрів польської влади у відносинах з Україною.

Емоцій додавало використання представниками влади, а ще більше частиною інтелектуалів евфемізмів щодо Волинського злочину, замість очевидної юридичної кваліфікації геноциду. Це було сприйнято, як торгування пам’яттю жертв етнічних чисток, і радикалізувало «кресові» кола, які втратили довіру до проукраїнської політики польської влади. Водночас в Україні мало хто, із людей, що займаються проблематикою Волині, взагалі розумів, що означає термін «геноцид» у міжнародному праві, що йдеться не обов’язково про синонім прагнення знищення цілої нації, а про конкретний вид злочину, не завжди навіть про завдавання смерті жертві, але завжди вчинений із національних причин, етнічних, релігійних чи расових. У ситуації, коли в публічному дискурсі України геноцид асоціюється з Голокостом і Голодомором, погляд на Волинську трагедію як геноцид відкидався на психологічному рівні. Особливо, коли це супроводжувалося переконанням, що Польща з політичних мотивів витягнула найболючіші справи з минулого в найважчий для України момент: коли держава відбудовується заново, одночасно веде війну з Росією, щоб захистити свій суверенітет, що природньо призводить до зростання патріотизму, також у його екзальтованій формі.

Шляхи виходу

Нічого не вказує на те, що польсько-українські суперечки щодо інтерпретації Волинської різанини закінчаться найближчим часом. Навряд чи цьому посприяють історики, які досі не дійшли до спільної оцінки іншої події, яка обтяжувала стосунки поляків та українців під час періоду розборів. Мається на увазі Уманська різанина та Гайдамаччина на початку правління Станіслава Августа Понятовського. Адже виважена думка щодо Волинської різанини вимагає знання не лише історії, а й міжнародного права, психології, аксіології та політичних здібностей. Суперечка щодо інтерпретації Волинської різанини, імовірно, триватиме ще довгі роки. Однак можна сподіватися, що разом із систематичним зближенням двох сусідніх країн та двох народів, які поділяють багатовікове минуле (а частково в результаті хвилі української еміграції до Польщі), буде зростати і усвідомлення того, що відмінна чи інша позиція в оцінці подій 1943–1945 рр. не обов’язково означає ворожість. А з плином часу українська громадська думка разом з істориками нарешті зрозуміє найголовніше: готовність однозначно засудити такий злочин, як Волинська різанина – без заперечення участі в ньому УПА та не вдаючись до whataboutismів – є основою політичної культури європейських народів та мірилом морального рівня такої політичної культури. Вгамування дискусії про Волинь після обрання Володимира Зеленського президентом України дає певну надію в цьому плані.

Лукаш Адамський

Автор – історик та політичний аналітик. Дослідник польсько-радянських та польсько-українських відносин. Заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння, член Польсько-українського форуму партнерства.

Джерело: kresy24.pl

Схожі публікації
Міністерство освіти Ізраїлю заявило, що цього літа ізраїльські учні знову зможуть брати участь в організованих поїздках до Польщі, особливо до колишніх німецьких нацистських концтаборів.
Може виявитися, що в крипті під кафедральним костелом похована не перша, а третя дружина князя Януша Острозького – представника династії, яка володіла Тарновом. У вчених є докази.
Концерт на даху будівлі студії звукозапису Apple у Лондоні був записаний як заключна сцена фільму Let it Be режисера Майкла Ліндсі-Хогга.
Інститут національної пам’яті Польщі організовує загальнонаціональний художній конкурс для молоді «Герой на всю сотню» з нагоди столітнього ювілею польської національної валюти.
Національний центр культури (Польща) оголосив набір заявок на програму «Польсько-український обмін молоддю – 2024», у рамках якого підлітки з Польщі та України, серед них – діти біженців, які живуть у Польщі, разом реалізують проєкти, присвячені локальній історії та спадщині.
У Центрі східноєвропейських студій Варшавського університету невдовзі завершиться прийом заявок на XXXI Нагороду часопису «Przegląd Wschodni» за книги, видані у 2023 р.
Інститут Великого князівства Литовського оголосив шостий конкурс на здобуття Премії імені Юліуша Бардаха. Її надають за кандидатські дисертації, присвячені ідеям та історії Великого князівства Литовського (ВКЛ).
Парламент визначив 12 покровителів 2024 р. Як зазначила речниця Національного центру культури Йоанна Банцеровська, завдяки багатьом видатним постатям у сфері культури відбуватиметься багато цікавого.
2024-й проголошено Роком Іммануїла Канта. Таке рішення ухвалили на сесії воєводської ради Вармінсько-Мазурського воєводства.