Російський економіст і політолог Владіслав Інозємцев підводить підсумки 2020 р. в Росії.
«На переконання Москви, сценарії багатьох минулорічних подій, зокрема в Білорусі та Нагірному Карабасі, писалися за кулісами у Варшаві та Анкарі», − зазначає на шпальтах Gazeta Wyborcza російський політолог та економіст, директор Центру дослідження постіндустріального суспільства Владіслав Інозємцев.
Як зауважує автор статті, в РФ посилюється наратив про те, що «Захід знову виступає проти Росії, а іслам витісняє християнську цивілізацію».
Владіслав Інозємцев звертає увагу, що Москва пильно спостерігала за подіями в Білорусі та на Кавказі, ігноруючи при цьому серію переворотів у Киргизстані.
На зламі 80−90 рр., коли розпадався СРСР, у Москві вигадали термін «ближнє зарубіжжя». Спочатку ним окреслювалися Балтійські держави, а згодом − усі країни колишнього СРСР. Так публіцисти та політики свідомо применшували статус цих держав до рівня постколоніальних і вносили їх у «зону виключних впливів Москви».
Роками в російському уряді, поряд із Міністерством закордонних справ, функціонувало Міністерство з питань СНД, а депутати Держдуми називали колишні республіки «суверенними, але не незалежними». Спроби цих країн перейти «до іншого табору» в Москві вважалися зрадою та викликали жорстоку реакцію Росії, включно з військовим втручанням − як це було в Грузії та Україні.
Але, як пише автор статті, ця риторика не стосувалася всього пострадянського простору, а тільки території від Білорусі та України по Молдову, а також простору від Абхазії до Нагірного Карабаху.
«Нікого в Москві не тривожили думки про боротьбу за права росіян у Таджикистані чи Туркменістані, звідки наприкінці 90-х були змушені виїхати сотні тисяч етнічних росіян. Натомість російські політики із запалом боролися за російську мову в Україні та права російської меншини в Латвії та Естонії», − йдеться в матеріалі.
Як пише Владіслав Інозємцев, у Росії активно відроджуються та процвітають імперські настрої і на сусідні держави на Заході Москва дивиться як на згадане «ближнє зарубіжжя», а дії Туреччини та Польщі в цих регіонах Кремлю зовсім не подобаються.
«Безперечно, кожна держава має свої інтереси, а програма Східного партнерства має на меті не боротьбу з Росією, а наближення держав-учасниць до Європи. Але Кремль цього не бере до уваги. У Москві визначено двох нових ворогів − Туреччину та Польщу, як колишніх імперських конкурентів Росії».
Як пише автор статті, Росія є не стільки неєвропейською, скільки несучасною державою, котра свою ідентичність складає з елементів минулого і боїться всього нового.
«Надмірне та вибіркове черпання з історії породжує агресивність Росії, а підхід до актуальних процесів як до боротьби між імперіями може тільки посилити імперський апетит Кремля», − пише Інозємцев.
Він також застерігає, що процеси, які розпочалися в Білорусі 9 серпня та на Кавказі 27 вересня, далекі від завершення. І якщо сусіди Росії не хочуть бути здивованими розвитком цих подій, вони повинні навчитися аналізувати явні та приховані наміри Кремля.