Польща і світ
Якуб Кумох: Треба говорити про факти

«Якщо хтось каже, що мій уряд, цей чи попередній, або будь-який інший уряд Республіки Польща є антисемітським, нехай візьметься за розум. З невігласами немає про що розмовляти», – каже Якуб Кумох, польський політолог, журналіст і дипломат.

Ми вже вдруге записуємо це інтерв’ю.
Так, уперше ми розмовляли, коли я виїжджав до Туреччини. Тоді Ви запитали, чи це покарання за Ладося, щоб я більше не займався цією справою. Це мене здивувало, бо виїзд до Туреччини – це не покарання. Туреччина – один із наших найважливіших союзників, це частина мого життя. Я, між іншим, тюрколог за фахом.

Однак якось мало говорять про Ваші справи в Туреччині. Натомість багато відомо про Вашу позицію щодо «дипломатичного порятунку підчас Голокосту».
Так і залишиться надалі. Я не афішую справ, про які ми ведемо переговори з нашими турецькими партнерами, хоча наші військові незабаром прибудуть на базу НАТО. Ми також говоримо про створення – нарешті – Змішаної економічної комісії. Вас це цікавить? Бо я можу розповісти про нещодавнє розблокування Анкарою доставок від важливого польського сільськогосподарського виробника. Можемо поговорити також про студентів та Erasmus. Щодо стосунків Туреччина – ЄС, я б не хотів торкатися цієї теми, тим паче наближається саміт.

Коли Ви приїхали до Туреччини, раптом актуалізувалася справа консула Войцеха Рихлевича, котрий рятував євреїв (видання «Dziennik Gazeta Prawna» писало про це у статті «Консул-рятівник» 11 грудня 2020 р., – ред. DGP). Раніше у Швейцарії була справа Олександра Ладося.
Це звучить як польська пропаганда? Ну, звичайно. Всесвітній єврейський конгрес, під патронатом якого опубліковано «Список Ладося», а також газета «Іsrael Hayom», що писала про Рихлевича – це відомі інституції польської пропаганди. А ми їх контролюємо, адже, як відомо, поляки керують світом. А якщо серйозно, то досвід зі Швейцарії загострив мою наукову інтуїцію настільки, що я усвідомив: багато польських дипломатичних представництв мали схожу історію в часи Другої світової війни. Справа Групи Ладося була в певному сенсі переломною, оскільки змусила науковців замислитися над питанням: до яких кроків вдавалася польська дипломатія під час винищення євреїв? Трохи пізніше Польський інститут міжнародних відносин видав збірник документів про діяльність інших наших дипломатичних представництв. Досі зголошуються врятовані, які просять допомоги в пошуку тих, кому вони завдячують життям. Матеріали збереглися, деякі з них – неймовірні.

Ці заходи відбуваються за наказом керівництва від Міністерства закордонних справ РП? За вказівкою Вашого шефа?
Міністр закордонних справ Республіки Польща займається реалізацією зовнішньої політики та відстоює актуальні польські інтереси, а не сидить в архівах. Це моє власне захоплення, тому що, окрім того, що я працюю послом, я також маю справу з іншими питаннями: дослідженнями, спортом та – суцільний жах – сидінням із дітьми під час їхнього дистанційного навчання в школі. Для цього мені не потрібні дозволи чи інструкції. Ви розмовляєте з дослідником, а не з польським послом.

І з дослідником, і з послом.
Як дослідник, я можу сказати, що приклади Ладося та Рихлевича не схожі між собою, оскільки це різні етапи Другої світової війни. Войцех Рихлевич був одним із дипломатів, які керували великою евакуацією 1939–1941 рр., коли маси польських біженців намагалися або вступити до армії на Заході, або втекти якомога далі. Після окупації Франції в травні 1940 р. цей маршрут закінчувався Туреччиною і Португалією у випадку Європи, а в Азії – Японією. Коли читаєш один за одним документи Міністерства закордонних справ за перші два роки війни, чітко проглядається одне: боротьба за візи. І тут виникло єврейське питання. Євреї становили значну частину польських громадян у Туреччині, ніхто інший їх не приймав. Наші дипломати чули від представників інших країн: «Поляки – християни? Добре, нехай приїжджають». Були доступні тисячі імміграційних віз для Бразилії та США, але за однієї умови: ніяких євреїв. І такий підхід об’єднав британців, американців, канадців та мешканців Південної Америки. Якщо так, то з точки зору польських дипломатів існувала небезпека, що скоро Португалія чи Туреччина, які прихильно ставилися до Польщі, можуть припинити видачу віз. Цих людей треба було негайно перенаправляти кудись: дітей, жінок, старших чоловіків – подалі від Європи, юнаків – до армії в Англію чи Палестину, щоб звільнити місця для інших. Отже, принаймні кілька керівників установ погодилися на підробку документів для євреїв, де зазначалося, що вони не євреї, а в деяких випадках навіть підробляли дати народження. Рихлевич був одним із перших – він робив це масово. І хоча депутат Кароль Дубич-Пентер у Лісабоні звертав увагу на те, що його «католики» принаймні мали польські прізвища, Рихлевич видав довідку про католицьке походження Мордуху Епштайну або Саломеї Рокеах. Таким чином Сполученим Штатам, Бразилії та британській Палестині нав’язали кілька сотень псевдокатоликів із Туреччини, що водночас урятувало цих людей.

Ви зайнялися справою Ладося, коли були послом у Швейцарії?
Він працював за інших умов – Швейцарія з 1942 р. була нейтральним острівцем, оточеним німцями та їхніми союзниками. Ніхто не міг із неї втекти, не ризикуючи своїм життям. Ладось дозволив своїм дипломатам разом із єврейськими організаціями розбудувати систему підробки паспортів Парагваю, яка існувала з 1940 р. Спочатку ідея полягала в тому, що представники еліти, які опинилися в радянській окупації, могли видати себе за іноземців і виїхати через Японію до вільного світу. А з 1941 р. ті самі документи надсилали євреям, що жили під окупацією, сподіваючись, що німці визнають їх громадянами Парагваю чи Гондурасу і, замість того, щоб їх убити, інтернують. Тут не було правил. Принаймні Рихлевич бачив людей, яким він допомагав, а співробітники Ладося навіть не перевіряли, чи мають ці люди польське громадянство. Вони рятували євреїв із Нідерландів, Австрії, Бельгії, Франції, Чехії, Словаччини, Італії і передусім німецьких євреїв. Саме єврейські німці та голландці домінують у списку Ладося.

Як у Німеччині, так і в Нідерландах це питання в основному не обговорюється.
Про Ладося багато написано у США, Великій Британії, Швейцарії та, насамперед, в Ізраїлі. У Німеччині були статті про самого Лодося, але це не означало, що там визнали, що поляк рятував німецьких євреїв. У Нідерландах на цю тему панує майже абсолютна тиша.

Це погано, адже нинішній польський уряд дбає про те, щоб показати світлі сторони у польсько-єврейських військових відносинах.
Уряд Польщі під час Другої світової війни стояв на боці жертв Голокосту і зробив у цьому питанні більше, ніж будь-яка інша держава. Він має це приховувати чи заперечувати? Чи повинен наш уряд просити Нідерланди вшанувати людину, яка сприяла порятунку кількох сотень її громадян? Не будемо обманювати себе. Краще зайнятися Луїсом-Андресом Арганьєю, міністром закордонних справ Парагваю, який визнав паспорти Ладося та допоміг врятувати сотні людей.

Ви представник уряду, який у світі часто називають «націоналістичним» або навіть «антисемітським».
Я представник польської держави, а як дослідник представляю самого себе. І якщо хтось каже, що мій уряд, цей чи попередній, або будь-який інший уряд Республіки Польща антисемітський, нехай візьметься за розум. З невігласами немає про що розмовляти.

Посаду посла Вам запропонував міністр, пов’язаний із партією «Право і справедливість».
А нового посла США в Польщі призначає адміністрація Байдена. Тому що, як правило, посла призначає уряд, а в Польщі це робить президент. До цього потрібно пройти парламентський комітет, і я отримав від нього майже одностайну підтримку, чим пишаюся.

Уряд Польщі, а саме Міністерство культури та національної спадщини, вже передав понад 60 млн злотих на музей «Пам’ять та ідентичність», побудований отцем Тадеушем Ридзиком. Його метою буде популяризація результатів наукових досліджень щодо ставлення поляків до євреїв під час Другої світової війни.
Це багато чи мало?

Я сумніваюся, що отець Ридзик, відомий своїми антисемітськими висловлюваннями, повинен цим займатися.
Я не стежу за діяльністю отця Ридзика і не звик коментувати внутрішні питання. З того, що я чув, ізраїльтяни мали до нього набагато менше застережень і не бойкотують його. Мене цікавлять лише зовнішні наслідки.

І ви не будете коментувати той факт, що Інститут національної пам’яті має намір призначити колишнього члена «Національно-радикального табору» директором Вроцлавського відділення? (розмова опублікована в лютому, ІПН згодом відправив у відставку Томаша Гренюха, про якого йдеться в цьому запитанні, – ред. МІ)
Звичайно, буду. Пропаганда нацизму та фашизму – це злочин у Польщі. І так званий римський салют – це огидний жест, який ображає пам’ять жертв Третього рейху. В Польщі та, мабуть, скрізь у світі, він чітко асоціюється з Гітлером, а не з Римом. Його використання – це порушення закону і всіх цивілізованих звичаїв. Натомість Інститут національної пам’яті не підпорядковується уряду, і я навіть десь читав, що прем’єр-міністр намагався заблокувати це призначення.

Через такі рішення Ваша праця нівелюється.
Доктор Томаш Гренюх нібито виявив, що Костянтин Рокіцький не підробляв парагвайські паспорти? Це чужий мені стиль мислення. Я не розумію цього «тихіше із цим Ладосем» або «Рокіцького використовують для відбілювання». Усі країни шанують своїх героїв, а не злочинців і зрадників. Ви коли-небудь були в музеї зради? Пили каву на площі в Торговиці чи гуляли бульваром Квіслінга?

Але ж тут не йдеться про створення музею інформаторів, а лише про те, щоб говорити про тих, хто доносив та вбивав.
Тому що в Польщі не говорять про зраду під час Другої світової війни? Ще один міф. У польських книгарнях повно найтемніших історій, і постійно згадуються Єдвабне та Кельце. Велика Британія не знає, що таке корабель «Струма» і чому у 1942 р. він затонув, маючи на борту єврейських біженців, яких не прийняли в Палестину. Польща знає, що таке погроми і осуджує їх, принаймні та Польща, яку я представляю. Сказати, що вона не повинна говорити про героїв, – це збочення. Чи, якщо Японія вшановує Чіуне Сугіхару, це означає, що вона виправдовує Нанкінську різанину? Це ж абсурд.

Професор Ян Грабовський стверджував, що поляки вбили 200 тис. євреїв. Ви довели йому, що він помиляється.
Не будемо перебільшувати. Я показав, що він базував свої закиди на маніпулюванні джерелами: він взяв кількість утікачів із гетто в одного історика, кількість врятованих – в іншого і промовчав про те, що цому не пасувало. І, на жаль, схоже, що він уводив в оману журналістів.

Почалося з польського історика Шимона Датнера.
Так, у 2018 р. журналістка Times of Israel стверджувала, що «вже Шимон Датнер у 1970 р. писав, що поляки вбили 200 тис. євреїв». Я запитав її, де і якою мовою вона читала статтю, яку, зрештою, переклали лише після цієї розмови. Вона сказала, що не читала, бо не розмовляє польською, але польські дослідники Голокосту вказували їй на цей текст. Виявилося, що одним із дослідників був професор Грабовський. Він також нібито додав, що його останні дослідження підтверджують, що Датнер був близьким до істини. Йшлося про книгу «А далі ніч», яку тоді саме готували до публікації. Потім, у лютому 2018 р., у мене виник конфлікт із професором, про це відомо, інформація доступна на моєму профілі у Facebook.

Книга підтвердила те, про що писала журналістка?
Ні. Ані Датнер не писав про 200 тис. євреїв, убитих поляками, ані «А далі ніч» не містить такого твердження. І якщо Ви прочитаєте книгу, то зауважите, що вона спростовує такі дані у багатьох моментах. На жаль, книга не має кінцевих та сукупних результатів, тому менш обізнані читачі не зможуть про це з неї дізнатися. Але подана в ній інформація дозволяє припустити, що тих, хто вижив, могло бути більше, ніж подав професор Грабовський, а втікачів із гетто було менше. Звичайно, це не змінює того факту, що тисячі євреїв загинули після доносів негідників польської національності, і нерідко були ними просто вбиті. Не потрібно про це мовчати.

На основі чого Грабовський подає кількісні показники?
Він прочитав у статті Датнера, що 100 тис. євреїв пережили окупацію в Польщі, а 100 тис. загинули. Грабовський склав додав ці цифри, але відхилив ті, що стосувалися врятованих. Потім, спираючись на інтерв’ю Датнера, він збільшив загальну кількість до 250 тис. Іноді говорить також про 300 тис., бо такі дані подає інший дослідник. Він вирішив, що це близько 10 % в’язнів гетто, і що саме стільки втекли. І сам цих даних він тримається. Про все інше, написане Датнером, та його позитивна, на мій погляд навіть занадто позитивна, оцінка поляків і твердження, що 100 тис. євреїв пережили Голокост, переховуючись у Польщі, він не згадує. Мета полягає в тому, щоб показати, що після ліквідації гетто не десятки, а сотні тисяч євреїв бродили Польщею. І що майже ніхто з них не вижив. А якщо не вижили, то винні в цьому поляки. Бо хто ж іще?

Як він підрахував, скільки вижило?
Він не підрахував. У примітках до книги про Домброву Тарновську він послався на ізраїльського історика Саула Фрідлендера, який, у свою чергу, послався на історика Антонія Полонського, що працює у Великій Британії. Полонський знайшов дані про реєстрацію євреїв за червень 1945 р. і чесно підрахував – лише близько 20 тис. із них засвідчили, що вони вижили завдяки тому, що переховувалися. Полонський – видатний інтелектуал, і він просто піддав сумніву цю кількість. Написав, що вона невелика і що, звичайно, це не всі євреї, але навіть якщо її збільшити вдвічі, то буде лише 40 тис. Грабовський подав це як відкриття – 40–50 тис. Зараз він, здається, говорить про 30–35 тис. І саме із цим проблема. У книзі «А далі ніч» зроблено дуже важливе відкриття. Барбара Енгелькінг з’ясувала, що в описаному нею повіті зареєструвався кожен десятий із ти, кому вдалося вижити. Інший автор також зазначає, що люди реєструвалися не так охоче, як прийнято було вважати.

Це означає, що завдяки переховуванню могли вижити навіть 200 тис. євреїв.
Я рекомендую не поспішати з висновками. По-перше, ми нічого не знаємо про репрезентативність Бельсько-Підляського повіту, по-друге, професор Полонський допустив незначну арифметичну помилку – їх було рівно 15,5 тис. Нарешті, реєструючись, кілька десятків осіб не вказали, як їм вдалося вижити під час війни. Але такий сигнал повинен бути відправною точкою для міркувань щодо того, чи подвоєна Полонським кількість насправді не мала би бути збільшена. Невже так важко зрозуміти, що після Голокосту багато євреїв боялися говорити, що вони євреї? Але оскільки ми знаходимо 322 євреїв, які вижили в Бельську, і лише кілька десятків зареєстрованих, то червона лампа повинна запалитися. Але не запалилася, редактори книги про це навіть не задумалися. І тут виникає проблема, оскільки статистика Грабовського починає різко зменшуватися. Виявляється, що 200–300 тис. біженців – це вигадка, що 30–40 тис. уцілілих – це результат неправильного аналізу тексту. До цього ж з’являється питання амнезії. Я вже не говорю обмеження ролі окупанта – це типові зауваження до книги. Але чи населення окупованої Польщі складали лише поляки і євреї? Візьмемо знову книгу «А далі ніч». Золочівський повіт – тут для євреїв небезпечніша УПА, ніж поляки; Бельськ-Підляський – дивовижні факти, як свідчать про те, що східна частина повіту, православна, частково білоруська, більш готова видавати євреїв попри менший рівень антисемітизму; Дембіца – згадка про фольксдойчів. Є також інші дослідження. Професор Магдалена Гавін вивчала повіт Острув-Мазовецький і виявила офіцера гестапо, відповідального за багато злочинів. Професор Грабовський міг би вважати його поляком, але він насправді був німцем із Польщі, з Тарновських Гір, а помер у Західній Німеччині. І в справі зради та знищення євреїв його, на жаль, підтримували деякі місцеві мешканці, які працювали в комунах, поблизу Варшави німецькі осадники становили 2–3%. населення. Хтось був лояльним, а хтось наводив жах. Вони знали людей, розмовляли польською. А тепер, яку частину поляків Грабовського складають поляки в сьогоднішньому розумінні? Припускаю, що все-таки більшість, але вже менше, ніж сто відсотків. Нарешті, чи кожен померлий єврей помер через місцевого жителя? Барбара Енгелькінг каже, що ні. Стенлі Білл, який проаналізував книгу «А далі ніч», прихильно ставлячись до неї, підрахував, що приблизно в половині випадків за участі поляків. А я на основі його тексту доходжу до висновку, що він має на увазі загал неєврейського населення Польщі, а це не показано. Зрештою, я не знаю в Польщі жодного дослідника Голокосту, який би погоджувався з підрахунками, зробленими Грабовським. Це середовище прекрасно знає, що «число Грабовського» – це лише дані, висмоктані з пальця. Серед дослідників Голокосту та журналістів циркулює образливий електронний лист, у якому Грабовський порівняв своїх друзів із «Редутом доброго імені» (йдеться про фундацію «Редут доброго імені – Польська ліга проти знеславлень», – ред. МІ). Він написав його після того, як йому сказали, щоб, подаючи цифру 200 тис., він говорив лише від власного імені.

І тепер Ви повинні відповісти на запитання, чому професор Грабовський це робить? Чому він подає кількість 200 тис.?
Оцінка намірів суперечить науці. Я можу сказати лише так: професор Грабовський – науковець, якого я поважаю за локальні дослідження, однак він ніколи не проводив кількісних досліджень у національному масштабі. А якщо він це робить, вони це у нього виходить жахливо. Як, наприклад, таблиця у вступі до книги «А далі ніч». Вона має ознаки фальсифікації даних. За її допомогою він «доводить», що з гетто втекли 10 %  євреїв, спираючись у своїх підрахунках на вірі у втечу 10 % та на упереджених даних: оскільки середнє значення все ще було замалим, він використовує медіану. Ян Грабовський став хвилинним професором, тим, хто перед мікрофоном може ідеально розповісти історію протягом 60 секунд. Тому він так подобається деяким журналістам, попри те, що важко знайти наукові аргументи, щоб захистити його теорію.

Теорію про 200 тис.?
Це кричущий приклад. Але є й багато інших, у яких теорії, які він повторює, є лише маніфестом. «Масова участь поляків у Голокості» – це порожні слова. Критичне прочитання книги «А далі ніч» не приводить до такого висновку. Точніше, до висновку, що кількадесят тисяч етнічних поляків під примусом, страхом чи добровільно могли бути пов’язані зі смертю євреїв. Чи це багато? Мене цікавлять цифри. Кожні 20–25 тис. людей, це лише одна тисячна тодішнього польського етносу. Одне лише накопичення досить шокуючих історій не призводить до відповідних висновків. Або, наприклад, твердження про те, що в Голокості брали участь «цілі сегменти» польського суспільства. Журналіст підставляє мікрофон, а потім відтворює ці «цілі сегменти», не думаючи, що це означає. І, нарешті, формулювання, що під час Голокосту не було «свідків» і що кожен, хто бачив і не діяв, був винним. Медійно сильна фраза, але оманлива з точки зору науки. Слабкому журналісту потрібно 2–3 сильних речення і він отримує їх, бо професор Грабовський – чудовий оратор. До того ж він дуже добре знає англійську. Покійний британський політичний діяч Педді Ешдаун якось сказав мені, що англосфера має слабкі сторони: вона вірить добрій англійській мові.

Професор Грабовський дає інтерв’ю, бере участь у дебатах, його поважає наукове співтовариство у всьому світі, а Ви кажете, що це пов’язано з його гарною англійською мовою?
Саме про це я говорю – я відокремлюю його дослідницьку діяльність від журналістської. Він прекрасний публіцист. Його дійсно поважають учені, які не знають польської мови. Саме тому, що він прекрасно розповідає, а джерела для них недоступні. Також у випадку з книгою «А далі ніч» слід розрізняти дві речі – інтерв’ю професора Грабовського і саму книгу. Отож, значної частини інформації, яку Грабовський наводить в інтерв’ю, немає в книзі. Вона зовсім не показує участі «сегментів», а тільки воєнно-окупаційний та діаметрально різну ситуацію в різних повітах. І, зрештою, я звертаю увагу на ще одну серйозну неточність: що книга хоч щось довела. У ній не пояснені межі дослідження і не представлені результати. Обрано дев’ять повітів, але на якій підставі? Де список вивчених понад 7,5 тис. індивідуальних випадків? Я чекав на нього протягом цілої книги і так і не дочекався. Той факт, що десятою главою, від якої автор відмовився під час роботи, мали бути околиці Аушвіцу, тобто територія за межами Генеральної губернії, підтверджує моє переконання, що відбір повітів був спрямований на вивчення місць поблизу концтаборів. Це, очевидно, збільшило би кількість біженців та спотворило би дослідження. Якщо так, то це ставить під сумнів усю філософію праці. У поєднанні з дещо дивним підходом до джерел вона формує враження, що дані в книзі завищені. Це наукова робота, написана «на стероїдах».

Ми дійшли до процесу Яна Грабовського та Барбари Енгелькінг…
І далі ми не підемо. Це судовий процес між трьома дорослими людьми.

Яких підтримують…
«Проурядова фундація «Редут доброго імені», який є провладним редутом, що отримував гранти від уряду, і це елемент переслідування націоналістичним урядом відомих вчених». Так, я знаю це формулювання. Я розумію, що, за аналогією, кожна ліберальна та ліва неурядова організація у США – це філія адміністрації Байдена, і кожна єврейська організація є частиною «єврейського лобі». Давайте не будемо використовувати таку нарацію. Якшо ми розмовляємо, то розмовляймо про факти. Польський уряд не переслідує за написання історії – ні Гросса, ні Грабовського. Навпаки, книга «А далі ніч» отримала гроші від Міністерства науки. Натомість, якщо йдеться про дослідження, суд показав, що маючи у своєму розпорядженні безліч джерел, автори обрали те, що є найменш прихильним до поляків. Та ще й таке, що з’явилося через 53 роки після описаних подій, а його автором є людина, яка не була їх безпосереднім свідком. І в цьому, мабуть, суть справи. Бо коли кілька разів ловиш автора на чомусь такому, то можна поставити під сумнів методологію цілої книги. Розумієте, як це працює?

Що, це розширює межі колаборації?
Так, формує презумпцію вини. Можливо, хтось колись про нас обох сказав щось погане. Уявімо, що ми визнаємо будь-яку найгіршу думку про нас правдивою, а позитивну відкинемо. Який Ваш чи мій образ буде сформовано? Чи це образ відповідатиме дійсності? Саме тому джерела піддають критичному аналізу, і якщо дослідник цього не робить, це підриває довіру до нього.

Перед пандемією Ви зустрілися з професоркою Хаві Дрейфус, яка понад 20 років займається Голокостом і є керівницею Центру досліджень Голокосту. Вона каже, що свобода польської науки знаходиться під загрозою.
Давайте не будемо обговорювати її слова. Дійсно.

В Ізраїлі вона є визнаною дослідницею польсько-єврейських відносин.
Без належного знання польської мови. Я був свідком. Заяви представників установ іншої держави про мою країну важко коментувати, особливо якщо вони обурюють. Я не хочу вдаватися в полеміку щодо того, хто має більше свободи. Повертаючись до теми, я запевняю Вас, що писатиму про те, як дипломати допомагали врятуватися, і намагатимусь, щоб висновки в моєму дослідженні не виходили за рамки матеріалу дослідження. Що робитимуть інші? Мабуть, те саме, що й раніше. І я розчарую тих, хто бажає звернутися до прокурорів: ці дослідники мають на це право. Ревізіоністська історія потрібна, інакше нам загрожує монументалізм. Це також свого роду гігієна. В Ізраїлі є Шломо Санд, який вважає, що у євреїв немає права повертатися на Святу Землю, а самі євреї – це лише група навернених до іудаїзму, тоді як у Польщі – Грабовський, який вважає, що поляки насолоджувалися Голокостом і масово, охоче і з посмішкою на обличчі допомагали його реалізувати.

© ℗ Автор тексту: Магдалена Рігамонті
На фото: Якуб Кумох
Автор фото: Максиміліан Рігамонті / Dziennik Gazeta Prawna
Інтерв’ю вперше опубліковане 19 лютого 2021 р. у виданні «Dziennik Gazeta Prawna»

джерело:
Схожі публікації
Очільник польського зовнішньополітичного відомства виступив під час зустрічі міністрів закордонних справ Вишеградської групи та Східного партнерства.
Очільники урядів країн Вишеградської групи висловлюють солідарність з Чехією у зв’язку з агресивними діями РФ.
Москва розглядає можливість обмеження імпорту деяких видів чеських товарів, зокрема пива. Обмеження можуть теж торкнутися машинобудування та промисловості запасних частин.
У російське дипломатичне відомство в п’ятницю, 23 квітня, викликали посла Польщі в Москві Кшиштофа Краєвського. Про це повідомила агенція Reuters, посилаючись на інформацію агенції РИА Новости у Москві. На думку видання, це має зв'язок із нещодавнім видворенням з Польщі трьох російських дипломатів.
Після видворення російських дипломатів з Чехії варто ближче розглянути діяльність російських посольств Російської Федерації в Європі. Портал RadioFreeEurope представив цікаве порівняння.
Словацький прем’єр Едуард Хегер повідомив у четвер, 22 квітня, що Словаччина з солідарності з Чехією видворить трьох дипломатів з місії Російської Федерації у Братиславі. На виїзд зі Словаччини їм дали тиждень.
До 12 години в четвер, 21 квітня, Кремль має надати можливість повернення до Росії 20 дипломатам, видаленим із Москви, як повідомив після зустрічі з послом Російської Федерації у Празі Олександром Змеєвським новий міністр закордонних справ Чехії Якуб Кульганек.
До МЗС у Празі викликали посла РФ. Чехія підтвердила причетність російських служб до вибухів на складі боєприпасів 2014 р.
Міністр закордонних справ Польщі під час відеоконференції глав держав-членів ЄС закликав підтримати Україну та запобігти зростанню напруженості на її кордонах.