Польща
77-ма річниця нападу СРСР на Польщу

77 років тому, 17 вересня 1939 р., порушивши польсько-радянський пакт про ненапад, Червона армія увійшла на територію Речі Посполитої, реалізуючи домовленості таємного протоколу Пакту Молотова-Ріббентропа. Наслідком союзу двох тоталітарних імперій був поділ Польщі, яка залишилася сам на сам із ворогом.

Радянський напад на Польщу був реалізацією договору, підписаного в Москві 23 серпня 1939 р. міністром закордонних справ Третього Рейху Йоахімом фон Ріббентропом і наркомом закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим, який одночасно виконував функції керівника Ради народних комісарів.

Складовою укладеного тоді радянсько-німецького пакту про ненапад був таємний додатковий протокол. Його другий пункт, який стосувався безпосередньо Польщі, містив наступне: «У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу польської держави, межа сфер інтересів Німеччини та СРСР приблизно проходитиме лінією річок Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи бажано для взаємних інтересів зберегти незалежність польської держави та якими будуть її кордони, може бути остаточно з’ясованим лише протягом подальшого розвитку політичних подій. У всякому разі обидва уряди вирішуватимуть це питання шляхом дружньої обопільної згоди».

Інформація про згаданий таємний протокол не дійшла до Польщі, незважаючи на те, що керівництво союзників володіло відповідними даними. Оцінюючи союз двох тоталітарних імперій, професор Анджей Гарліцький писав: «Пакт Молотова-Ріббентропа часто називають четвертим поділом Польщі. Ця назва добре відображає його суть. Дві сусідніх із Польщею держави уклали угоду щодо поділу між ними її території. Через кілька тижнів цю угоду реалізували. На перший погляд, пакт Молотова-Ріббентропа приніс Гітлеру меншу вигоду, ніж Сталіну: польські території на захід від Вісли та визнання Литви німецькою зоною впливів. Але одночасно Гітлер отримав, що для нього було найважливішим, гарантію нейтралітету Москви в його конфлікті із Заходом. Для Німеччини відпала загроза ймовірної війни на два фронти, принаймні в найближчому часі. Обидва партнери, підписуючи у Кремлі пакт, трактували його як тимчасове зобов’язання. Вони мали цілі, набагато амбітніші за поділ Польщі чи підпорядкування Прибалтійських республік. Ці цілі були взаємно виключними, тому війна між Третім Рейхом та Радянським Союзом була неминучою» (Анджей Гарліцький «Історія 1815–1939. Польща і світ»).

Після того, як німецькі війська 1 вересня 1939 р. напали на Польщу, радянська сторона в наступні дні робила вигляд, що дотримується нейтралітету. Міністр Юзеф Бек згадував: «Поведінка радянського посла була просто бездоганною, він навіть починав розмови щодо можливості доставки певних товарів територією СРСР. Я доручив послу Гжибовському довідатися в Молотова, які доставки через Радянський Союз можна було б взяти до уваги, та очікував від нього дій для забезпечення нам транзиту від союзних держав» (Юзеф Бек «Останній рапорт»).

Німеччина з третього дня війни підганяла Москву, аби та зайняла території, окреслені в Пакті Молотова-Ріббентропа як її сферу інтересів. Сталін зволікав із прийняттям рішення, чекаючи реакції на німецький напад на Польщу від Великобританії та Франції. Оцінював також, наскільки сильний опір німцям чинить польське військо. Одночасно в СРСР тривали таємні приготування до війни. 24 серпня 1939 р. розпочалася поступова концентрація військ.


 3 вересня нарком оборони Климент Ворошилов видав наказ про підвищення бойової готовності у військових округах, які мали взяти безпосередню участь у нападі на Польщу, а також наказ про початок таємної мобілізації. Для дій проти польської держави визначили два фронти: Білоруський під командуванням Михайла Ковальова та Український на чолі із Семеном Тимошенком. Разом вони нараховували щонайменше 620 тис. солдатів, понад 4700 танків і 3300 літаків. Із польського боку кордон із СРСР, протяжністю понад 1400 км, охороняли лише проріджені відділи Корпусу охорони прикордоння (КОП).

17 вересня 1939 р. о 3 год. ночі (у Польщі тоді за центральноєвропейським часом була перша година) до Комісаріату закордонних справ у Москві викликали посла РП Вацлава Гжибовського, якому Володимир Потьомкін, заступник Молотова, зачитав зміст узгодженої раніше з Берліном угоди. Керівництво радянської держави заявило наступне: «Польсько-німецька війна виявила внутрішнє банкрутство польської держави. Упродовж десяти днів воєнних дій Польща втратила всі свої промислові райони та культурні центри. Варшава як столиця Польщі вже не існує. Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Це означає, що польська держава та її уряд фактично перестали існувати. Таким чином втратили свою силу договори, укладені між СРСР та Польщею».

Вторгнення Червоної армії на територію Речі Посполитої було обґрунтовуване так: «Радянський уряд не може байдуже споглядати те, що єдинокровні українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишаються беззахисними. Через таку ситуацію радянський уряд дав розпорядження Головному командуванню Червоної армії віддати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусі. Одночасно радянський уряд має намір вжити всі заходи для того, щоб визволити польський народ зі злощасної війни, в яку його вкинули нерозумні керівники, і дати йому можливість зажити спокійним життям».

Посол Гжибовський рішуче відмовився приймати радянську угоду. В цей же час Червона армія розпочала наступ на Польщу. Від 3 до 6 год. ранку її війська перейшли по всій довжині східний кордон із Польщею.

Представляючи план радянського нападу, професор Войцех Матерський писав: «Наказ якнайшвидшого захоплення важливих військових об’єктів у середині польської оборони шляхом сконцентрованих ударів мали виконувати виділені з усіх армій так звані рухомі (ударні) групи. Три рухомі групи Білоруського фронту (дзержинська, мінська й полоцька) отримали завдання зайняти Вільнюс (через Швянченіс і Михалишки), Гродно і Білосток (через Вовковиськ). Чотири рухомі групи Українського фронту (шепетівська, волочиська, кам’янець-подільська та 15-й корпус) після зайняття впродовж перших трьох днів нападу лінії Ковель–Володимир-Волинський–Сокаль повинні були вийти на лінію річки Сяну. За ними мали виступити оперативно підпорядковані на час кампанії командуванню Червоної армії прикордонні частини НКВД, які повинні ліквідовувати за завчасно підготовленим списком осіб, визнаних антирадянським елементом, які могли б перешкодити тривалому закріпленню на здобутих територіях. Розбиті польські лінії оборони мали бути фронтально атаковані основними силами обох фронтів» (Войцех Матерський «Щит Європи. Польсько-радянські відносини. 1918–1939»).

Разом сили Червоної армії, скеровані у трьох напрямках проти Речі Посполитої, становили близько 1,5 млн солдатів, понад 6 тис. танків та близько 1800 літаків. Цитований вище Матерський додатково звертав увагу на факт, що «нападові двох радянських фронтів передували чотириденні інтенсивні дії саботажно-диверсійних груп, організованих на Східних Кресах радянською розвідкою, комуністами та місцевими націоналістами. Їхня діяльність виявилася обширнішою й ефективнішою, ніж дії 5-ї колони напередодні німецького нападу».


 

Ось як згадував реакцію на звістку про радянський напад керівник штабу Головного командування, генерал Вацлав Стахевич: «Я не знаходжу слів, щоби передати те пригнічення, яке запанувало. Ані головнокомандувач, ані ніхто з нас, офіцерів штабу, не мав найменших сумнівів щодо намірів, із яким совєти вступили до Польщі. Нам було ясно, що ми отримали підступний удар у спину, який остаточно вирішував долю кампанії та нищив останню надію на проведення організованої боротьби на території Польщі. (…) У перший момент спонтанною реакцією на отримані відомості було бажання битися із совєтами. Просто важко було примиритися з думкою, що новий агресор без спротиву займав нашу країну, що цей безприкладний, зрадницький вчинок залишився без збройної відповіді з нашої сторони. Однак швидко довелося передумати. Чим битися? Всі війська кинули проти Німеччини, всі вони зв’язані важкими відступальними боями. Радянський кордон пильнували лише слабкі частини Корпусу охорони прикордоння, за якими знаходилися розтягнені формування: етапні й тилові, місцеве командування та евакуйоване із західної частини Польщі тощо. Боротьбу такими військами вести було неможливо. А зрештою, з якою метою? Проти масового радянського вторгнення така боротьба жодного конкретного результату принести не могла б. Йшлося б лише про одну мету – про збройну демонстрацію, протест перед світом проти підступного нападу другого ворога. А протестом тим були постріли відділів прикордонників, що відступали, спрямовані проти провідних підрозділів нападника. За ці рамки головнокомандувач не хотів виходити, вбачаючи неможливість і безглуздя будь-якої боротьби із совєтами в таких умовах».

Увечері 17 вересня головнокомандувач видав наступну директиву: «Совєти увійшли. Наказую відступати до Румунії та Угорщини найкоротшими дорогами. З більшовиками не битися, хіба що у випадку нападу з їхньої сторони або спроби роззброєння підрозділів. Завдання Варшави й міст, які мають боронитися від німців, залишаються без змін. Міста, до яких підійдуть більшовики, повинні вести з ними переговори щодо виходу гарнізонів до Угорщини або Румунії».

Польська влада, закликаючи уникати боїв із Червоною армією, не визнала її вторгнення приводом до проголошення війни та не порвала дипломатичних стосунків із Москвою. Ситуація, що склалася, призвела до того, що в ніч із 17 на 18 вересня президент Ігнацій Мосціцький разом із польським урядом і дипломатичним корпусом перейшов румунський кордон, плануючи дістатися до Франції. Разом із ними польську територію покинув головнокомандувач, маршалок Едвард Смігли-Ридз.

На думку професора Павла Вечоркевича, наказ маршалка Едварда Смігли-Ридза, виданий 17 вересня, «призвів у результаті до замішання й ускладнив, якщо не сказати унеможливив, організацію оборони Східних Кресів там, де ще були хоч якісь шанси» (Павло Вечоркевич «Політична історія Польщі 1935–1945»).

Цей наказ не отримало багато частин, а деякі командири вважали його провокацією. До боїв із Червоною армією доходило в багатьох місцях. На Поліссі та Волині спонтанно зібрана група прикордонників, якою командував генерал Вільгельм Орлик-Рюкеманн, провела кільканадцять сутичок із совєтами і дві битви: 28–29 вересня – під Шацьком і 1 жовтня – під Витичним у Влодавському повіті. На Поліссі Червоній армії протистояли полк КОП «Сарни» під командуванням підполковника Нікодема Суліка-Сарнецького, бригада КОП «Полісся» та частини КОП «Клецьк» і «Барановичі». У свою чергу в Кодевцях, неподалік Гродна, у ніч з 21 на 22 вересня дійшло до бою, в якому 101 уланський полк кілька годин стримував чисельніші радянські сили, знищивши 22 танки. На Віленщині та Новогрудщині із совєтами воювали частини КОП «Івенець», «Глибоке» і «Красне».

Частинам Червоної армії опиралися й міста, серед котрих найбільш затятий і трагічний бій провело Гродно. Битви з Вермахтом і Червоною армією провадила окрема оперативна група «Полісся» під командування генерала Францишека Клееберга, до складу якої входили й моряки Пінської воєнної флотилії.


 

 Усього в сутичках із Червоною армією загинули близько 2,5 тис. польських вояків, а поранених та безвісти зниклих було приблизно 20 тис. У радянський полон потрапили 250 тис. солдатів, зокрема понад 10 тис. офіцерів, яких за рішенням, прийнятим 5 березня 1940 р. Політбюро ВКП(б), розстріляли.

Радянські втрати становили близько 3 тис. убитими і 6–7 тис. пораненими. Червона армія, вдираючись на землі Речі Посполитої, поводила себе так само по-звірськи, як і німецькі війська. Прикладів злочинів щодо польських військових, поліціантів та цивільних багато: у Гродні після захоплення міста совєти замордували понад 300 його захисників, на Поліссі – 150 офіцерів, а в околицях Августова – 30 поліціантів.

28 вересня 1939 р. під час чергового візиту Ріббентропа в Москві уклали Радянсько-німецький договір про дружбу та кордони, який супроводили таємні додаткові протоколи. У вступі до договору зазначено: «Уряд СРСР і німецький уряд після розпаду колишньої польської держави розглядають виключно як своє завдання відновлення миру та порядку на цій території та забезпечення народам, які там проживають, мирного існування, що відповідає їхнім національним особливостям».

Згідно з пропозицією Сталіна, провели коригування територіального поділу польських земель. Кордон між СРСР та Третім Рейхом від того часу мав проходити вздовж лінії річок Сян–Буг–Нарва–Піса.

Як писав професор Анджей Пачковський: «Сталін, пропонуючи новелізацію таємної частини договору від 23 серпня і віддаючи Німеччині польські землі аж по лінію Бугу (замість Вісли) взамін на перехід до радянської сфери впливів Литви, безсумнівно, мав на меті позбутися територій із величезною перевагою польського населення, тим самим позбуваючись значної політичної проблеми» (Анджей Пачковський «Півстоліття історії Польщі 1939–1989»).

Представники двох тоталітарних наддержав домовилися, що «не допустять на своїх територіях ніякої польської агітації, яка б зачіпала територію іншої сторони. Обидві придушуватимуть на своїх територіях джерела подібної агітації та інформуватимуть одна одну про заходи, проведені із цією метою».

У результаті проведеного поділу Польщі Радянський Союз захопив територію площею понад 190 тис. кв. км із населенням майже в 13 млн осіб. У жовтні 1939 р. радянська влада урочисто передала Литві обрізану Віленщину. Проте ненадовго, бо вже в червні 1940 р. Литва разом із Латвією та Естонією увійшла до складу СРСР. Кількість жертв серед польських громадян, котрі в 1939–1941 рр. опинилися під радянською окупацією, до сьогодні невідома.

Професор Анджей Пачковський, висвітлюючи це питання у праці «Чорна книга комунізму. Злочини, терор, переслідування», писав: «Вважають, що впродовж неповних двох років радянської влади на землях, відібраних у Польщі, було репресовано в різних формах – від розстрілу до в’язниць, таборів, депортацій і примусової праці – понад 1 млн осіб (…). Не менше, ніж 30 тис. осіб, розстріляли, а смертність серед табірників і депортованих оцінюють у межах 8–10 %, тобто померли приблизно 90–100 тис. осіб».

Джерело: Rzeczpospolita

Схожі публікації
Понад 2000 осіб, переважно представники польської еліти, поховані на цвинтарі в Пальмірах на околиці Кампіноської пущі під Варшавою.
Освітній ролик «1941: війна двох тоталітарних режимів» українською та російською мовами з’явився вчора на каналі YouTube ІПН.  Публікація відеозапису цими мовами пов’язана з 81-ю річницею початку війни Німеччини проти СРСР.
Голова Управління зі справ ветеранів і репресованих РП Ян Юзеф Каспшик заявив, що польські солдати вибороли свободу для багатьох європейських країн, проте сама Польща залишилася тоді поневоленою.
У такий спосіб буде вшановано пам’ять героїв повстання у Варшавському гетто. Цьогоріч відзначається 79-та річниця цієї події.
Спадщина поляка Яна Карського, який безрезультатно намагався донести світові те, що німці робили в «Аушвіці», є сьогодні моральною спонукою до дій у сфері захисту прав людини, пише Кларк Янг.
Папа Франциск у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який відзначають 27 січня, закликав виховувати в нових поколіннях усвідомлення жаху Шоа, щоби будувати майбутнє, в якому вже ніколи не топтатимуть людську гідність.
90-річний житель комуни Маелла у Східній Іспанії допоміг уникнути трагедії на будівельному майданчику. Завдяки його спогадам з дитинства сапери знайшли і знешкодили бомбу часів громадянської війни 1936–1939 рр.
Бюро пошуків та ідентифікації планує пошуково-ексгумаційні роботи майже в 50 місцях у Польщі та за кордоном. Торік вдалося знайти та ексгумувати останки майже 200 жертв тоталітарних режимів.
Польська пошта випустила поштову марку із зображенням бойового шляху армії Андерса, щоб нагадати про долю польських солдатів на трьох континентах та їхню надію на повернення додому.