«Метою польських та українських істориків не може бути прагнення виробити спільне бачення історії, адже в такому випадку воно було би радше політкоректне, ніж згідне з історичною правдою», – сказав агентству PAP професор Гжегож Грицюк, історик Вроцлавського університету.

В останні дні, з нагоди вшанування подій 75-річної давнини, багато йшлося про «спільне минуле поляків та українців». Але чи можливо формування спільної історичної пам’яті про такі болісні періоди історії?

Колись було сказано, що ніщо так не ділить, як спільна історія. Думаю, що формування спільної історичної пам’яті є річчю скоріше неможливою. До того ж сумніваюся, що це взагалі потрібно. Досвід обох суспільств різниться і створення своєрідного протоколу узгодженостей і розбіжностей у розумінні одних і тих самих епізодів історії було би помилкою.

З одного боку, нас ділить ставлення до певних подій, із другого – ми одночасно пам’ятаємо, що і в Україні спостерігаються розбіжності у сфері історичних пам’ятей. Вони різняться залежно від регіону країни. Історична пам’ять у Східній або Центральній Україні виглядає по одному, а в західних регіонах, у яких сталися трагічні події, – зовсім інакше. Мені здається, що важко говорити про спільну пам’ять – це дві різні пам’яті і два наративи про історію.

Ви вже багато років вивчаєте польсько-українські відносини. Чи зараз простіше, ніж кільканадцять років тому, вести діалог на важкі теми?

Це досить складне питання. Якщо приглянутися до результатів спільних польсько-українських наукових семінарів, які проходили на початку ХХІ т., то може скластися враження, що обидві сторони тоді були ближчими, ніж сьогодні, до формування спільних елементів бачення історії, що стосується подій періоду Другої світової війни.

Ця зміна парадоксально пов’язана з удоступненням нових джерельних матеріалів і ширшими знаннями про ті роки. Через це ці два бачення все більше розходяться. Польська сторона зауважує організований характер дій українських націоналістів на Волині, натомість українці вважають, що для цього немає достатніх доказів. Українська сторона у своєму наративі робить натиск на дещо інші точки тяжіння. Коли поляки говорять про Волинь, то українці звертають увагу на те, що в той самий час або пізніше загони ОУН вели бої з німцями чи радянськими силами і в інших частинах України. Ці різні точки тяжіння впливають на розмаїте ставлення до цих подій та їхню інтерпретацію.

Ці розбіжності стосуються також самої назви подій, які для нас, поляків, є геноцидом або етнічною чисткою. Як називають їх більшість українських істориків?

Серед українських істориків, поза ствердженням, що це була велика трагедія, можна зіткнутися з подібними до цих визначеннями, що говорять про злочинний характер цих дій або про етнічну чистку. Однак українська сторона не приймає формулювання цього злочину як геноциду. Це продиктовано, зокрема, юридичними наслідками прийняття такої класифікації цих подій. Польський історик може використовувати це визначення без юридичної конотації і без пов’язування з наслідками, які несе така кваліфікація Волинської різні.

Термін «Волинська різня» в Україні теж використовується відносно рідко. Домінує наратив, який визначається Українським інститутом національної пам’яті в особі його директора Володимир В’ятровича; він описує ці події як «другу польсько-українську війну», яка відбулася у 1942–1947 рр. Це дуже узагальнене визначення, в якому містяться події, які відбулися не лише на Волині, але й у Східній Люблінщині та Жешувщині, де від рук поляків гинули й українці. Можна сказати, що формулювання «польсько-українська війна» в сучасній Україні трактують як канонічне. Це призводить до абсолютно іншого ставлення до подій і до їхнього інтерпретування.

В останні роки, особливо в західній частині України, сталося значне наростання націоналістичних настроїв. Чи впливає це на дослідження і наратив істориків, які займаються польсько-українськими відносинами під час Другої світової війни?

Думаю, що жоден з українських істориків не був би схильним визнати, що які-небудь зовнішні чинники впливають на їхні дослідження та результати.

Безсумнівно, що суспільна й політична атмосфера в Україні можуть впливати на їхні дослідження та публікації. Такі історики, як Володимир В’ятрович, котрий спеціалізується на історії УПА, можуть відчувати певний тягар політичної ситуації та спільну потребу створення української національної міфології, акцентування на боротьбі за незалежність і ролі національних героїв.

Усе це може бути для українців особливо істотним у контексті російської загрози і впливати на будування наративу про героїчне, жертовне формування ОУН-УПА, що бореться за незалежність України. Це ідеальне бачення руйнує історія злочинів, які вона коїла на Волині та Східній Галичині.

Якщо поїхати на захід України, можна помітити, що пам’ять про УПА, яка проникає до місцевої поп-культури, є виключно антиросійською, не має антипольського забарвлення. Чи в роботах українських істориків теж проявляється інтерпретації, згідно з якою УПА та інші націоналістичні формування мали на меті передусім боротьбу з Радянським Союзом?

Так, така тенденція прослідковується в багатьох публікаціях українських істориків. УПА представляють як формування, що бореться із трьома ворогами: з німцями, поляками і Радянським Союзом, але на перший план виходить розповідь про боротьбу саме з третім противником. Польську тему часто відсувають або майже повністю оминають. Це простежується у випадку робіт, присвячених історії УПА в регіонах, де відбувалися злочини проти поляків. У них часто представляють широкий аналіз структур УПА та аналіз боротьби з радянськими силами та адміністрацією після 1944 р.

Події 1943 р. часто майже повністю оминають і підсумовують виключно ствердженням, що тоді відбулися трагічні події, але без ширшого представлення. Таким чином уникають розповіді про ситуації, які могли би кинути тінь на історію боротьби про незалежність України, яку вели ці формування.

Якими Ви бачите перспективи польсько-українського діалогу в найближчі кілька років? Чи є шанси на покращення відносин у цій непростій сфері?

На мою думку, певною іскоркою надії на подальше проведення діалогу є той факт, що цей діалог не згас повністю, хоча й була призупинена діяльність форумів польських та українських істориків, що проходила під егідою колективу, створеного інститутами національної пам’яті обох країн, що займаються періодом Другої світової війни. Продовжуються пошуки тих елементів, які поєднують і показують більш конструктивні й оптимістичні епізоди з історії Польщі та України. Прикладом є період польсько-української співпраці під час війни з більшовиками.

Іншим прикладом може бути міжнародна конференція «Друга світова війна у польсько-українських відносинах – стан вивчення, дослідницькі перспективи», проведена польським Інститутом національної пам’яті, у якій взяли участь досить численно представлені історики з України. Метою польських і українських істориків не може бути прагнення виробити спільне бачення історії, адже в такому випадку воно було би радше політкоректне, ніж згідне з історичною правдою. Мабуть, краще відрізнятися і вести діалог, ніколи не закривати дверей.

Однак, безсумнівно, виникатимуть проблеми, викликані не тільки відмінними інтерпретаціями, але й використанням іншого термінологічного апарату, який викликає багато суперечок і непорозумінь.

Попри все, я залишаюся обережним оптимістом щодо шансу діалогу і порозуміння, але я точно би не хотів, аби з’явилися тенденції до створення спільного бачення історії, адже підручник, який розповідав таку історію, був би вибірковим і неправдивим. Історичний діалог можна вести тоді, коли його не використовують у політичних цілях. Спокуса використати напрацювання науковців у політиці не сприяє розвитку історіографії.

Розмовляв Міхал Шукала (PAP)

Джерело: dzieje.pl